Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Загалом, не було нічого дивного в тому, що він пішов і повідомив директора про мій прихід. І все ж я вирішив, що краще змінити дислокацію. Вона тепер знає, що я в залі, та не знає, що я тепер тримаю в полі зрєнія її двері.

Офіціант поставив переді мною кружку і щось трохи пом’явся, тоді налив чарку горілки, поставив її на поднос, поставив туди ж тарілочку з нарізаною сирокопченою ковбасою, хліб і задумався. Поки він думав, я спитав, скільки должен йому.

— Ну, що ви, товариш старшина! Свої люді — сочтьомся, — відповів він із гиденькою посмішкою.

— Сірожо, — суворо сказав я. — Ти ж мене знаєш!

— Двадцять дві копійки, — миттю зреагував він.

— Новими? — пожартував я.

Сірожа подобострасно хіхікнув.

Я дістав із кишені двадцять копійок і п’ятака, поклав на стійку.

— Здачі не нада!

А що! Три копійки — тоже деньги! У «Чайній» — стакан чаю і шматочок хліба. Але чує моє серце: не піде Сірожа до «Чайної» пити чай з хлібом. Ну, то — його діло.

Він щось нєрвнічав. Уже взяв поднос, коли хтось погукав його з глибини залу. Мить повагавшись, офіціант знову поставив поднос і пішов на голос. Там його досить довго затримували якимись балачками якісь незнайомі мені люди — мабуть, із города. Сірожа раз у раз зиркав на мене. Може, боявся, чи я не випив водку і не з’їв ковбасу? А що, я б від такої ковбаски не відмовився. Де її ще покуштуєш?

І таке на мене напало! Як дитина: хочу ковбаси, та й годі. Не те навіть, що я голодний. Ну, не обідав, конєшно. Але от як побачив цю тоненькими такими шматочками нарізану ковбаску, коричнево-рожеву, з білим-білим сальцем… Та що ж це таке!

— Сірожа! — гукнув я.

Він поважно підійшов до мене за дві хвилини. Ще кілька секунд — і я б таки з’їв те, що було на тарілці.

— Слухаю, товариш старшина.

— Сірожа, а дай мені теж таку порцію ковбаски. Чогось здається, що до пива вона то, шо нада.

Сірожа кинув стурбований погляд на необачно залишену тарілочку, потім — на мене… Щось було не так. Він ніби замислився, як викрутитись, а не як мені нарізати ковбаси. Я мовчки чекав, чим ці його внутрєнніє борєнія закінчаться.

— Понімаєте, товариш старшина, — нарешті розроздився офіціант, — у нас цієї ковбаси взагалі нема…

Я мовчав. Я вже все зрозумів, але хотілося почути, що він із себе ще видавить.

— Це для… Тоєсть… Ну, понімаєте, це Лідія Інокентівна попросила нарізати… Це її ковбаса, понімаєте…

Мене така злость узяла! Лідії Інокентівни ковбаса! Нє, ну ви бачили? І це він мені каже! Міліціонеру!

— А, зрозумів! — весело так відповідаю я, хоч і відчуваю, як усередині все кипить, і тільки намагаюся не показати своєї злості. — Це вона купила у продтоварах для себе, а тебе в робочий час на робочому місці просто попросила: «Слині, — каже, — холуйок! Настругай мені ковбаски! Тільки ж дивися: сам не їж! І нікому іншому не давай!».

А Сірожа тільки на вигляд такий придурашний. Він і виду не показав, що його зачепило.

— Ага! — відповідає. — Саме так і сказала, тими самими словами. А звідки ви знаєте?

Поки не почав говорити, сильно хвилювався, розумів, що перед ним представітєль власті. А вже як прорвало, все нутро полізло наружу. Смєлий який!

— Служба така, — сказав я йому, залишив перед ним своє недопите пиво й пішов вон оттудова.

Хай думає, що я на нього образився. Хай думає, що мене можна так легко обдурити. Хай думає… Тільки він думати не вміє. Нема в нього ума. Тільки й ума, щоби людей дурити. Тільки не кожну людину можна так легко обдурити, Сірожа! Оце я тобі взяв і повірив, що Лідія Інокентівна собі на обід попросила рюмку водки й ковбаски порізати, яку вона з дому принесла. Ага! Ну, та це нічого. Ми просто почекаємо. Той, хто в неї там сидить, скоро вийде. З однією рюмкою і з кількома шматочками ковбаски він там довго не засидиться…

От тільки що місце голе перед входом до «Премудрого піскаря». Кислі деревця навпроти. Низенькі парканчики з ажурними кованими залізними візерунками на них… Ні від того, хто виходить, не сховаєшся, ні від того, хто сидить у хаті й п’ялиться у вікно від нєчого дєлать.

Я обійшов ресторан уздовж стіни — аж до того місця, де вона занурюється глибоко в парк. До порожнього постаменту задом. Стояв би на тому постаменті товариш Сталін, жодне падло не посміло б задом до нього розвернути цю халабуду. Ізбушка-ізбушка, стань до мене передом, а до товариша Сталіна…

Мені аж страшно стало, як я пошуткував, хоч і про себе, тобто не про себе, а подумки — про товариша Сталіна.

І тут я почув дуже приглушені голоси: один — жіночий, який належав Лідії Інокентівні, а другий — чоловічий, дуже знайомий нібито, але я ніяк не міг упізнати, чий. Я вирахував, що за цією стіною було вікно кабінету Лідії Інокентівни. Ясно, що відчинене. Хто ж у таку спеку сидітиме при зачиненому вікні? Ага. А чоловічий голос, значить, принадлежить її гостю, для якого офіціант Сірожа й носив горілку з ковбаскою.

Хоч і випадково, але я вибрав найкращу позицію. І мене тут не дуже помітно, і я — хоч і не розбираю ні слова з того, що вони там бубнять, — можу почути по крайній мірі, коли гість піде. А тоді, доки він пробиратиметься між столиками, я повернуся вздовж стіни до входу і… І далі все ясно. Навіщо це мені? Невже ви думаєте, що я думав, ніби ця розмова має якесь відношення до приступлєнія, яке я розслідую? Я не такий легковірний, міжду прочим.

Але на будуще треба знати, для кого це в «Премудрому піскарі» завжди готова тарілочка сирокопченої ковбаски, якої в ресторані немає. Настоящий слєдуватєль ніколи не відмовиться від додаткової інформації. Вона завжди може пригодиться — як не сьогодні, то завтра.

Лідія Інокентівна голосно розсміялася. Видно, собесідник пошуткував. Ох, і шкода ж, що ні слова не розібрати. От коли вона сміється, чути прекрасно. Коли говорить… По-перше, ця стіна. А по-друге, вони ж іще й розмовляють тихесенько. Якщо розмовляють про щось секретне, то Лідія ж Інокентівна обізатєльно зна, що за вікном може бути чутно.

По алеї хтось ішов. Якась парочка. Я не став чекати, поки вони підійдуть достатньо близько, щоби мене роздивитися. Я відвернувся від них, сів