Читати книгу - "Іграшка в руках мафії, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
***************************************************************************************
Зціпивши зуби до скрипу, я з ненавистю дивилася в очі Маттео. В очі людини, яку колись вважала своїм другом.
Куди подівся той хлопець, який завжди намагався мене захистити? Куди зник той, на якого я могла покластися? В який момент він перетворився на злісного і мстивого придурка, який готовий погрозами зруйнувати життя інших людей?
- Припустимо, ти розкажеш, - я йшла ва-банк, з шантажистами на мою думку можна було діяти тільки так. Бити їх їхньою ж зброєю, - тільки не забувай, що нас там було двоє і слово "цілувалися" як мінімум стосується двох осіб, - криво посміхнувшись я з викликом подивилася в його очі.
- Ти серйозно вирішила, що зможеш мене налякати? - Маттео виглядав так, як ніби його абсолютно не турбували мої слова. Наче я божевільна яка несла чергову маячню.
- Я знаю одне - з нас двох Генуальдо вибачить тільки одного і це явно будеш не ти. Знаєш ... я знайду спосіб загладити свою провину. А ти? - Я з викликом подивилася йому в очі.
Чи була я впевнена в тому, що говорила? Зовсім ні! Катастрофічно ні!
Я була впевнена в тому, що якщо Марко хоч краєм вуха почує про те, що між мною і його другом, який, до речі, з незрозумілих мені причин був цілий і неушкоджений, було хоч щось ... То він закопає нас в землю швидше, ніж хтось із нас встигне дати хоч якесь виправдання.
Тільки, мабуть, зараз з нас двох це розуміла тільки я. Маттео ж, засліплений люттю, взагалі не усвідомлював, чим загрожують його одкровення з другом нам обом. А я не збиралася через дурні помилки втрачати чоловіка, з яким тільки-тільки почала налагоджувати відносини. Явно не через Маттео.
Я багато в чому йому завдячувала, але все ж не настільки, щоб жертвувати своїм майбутнім.
- Думаєш він пробачить зраду? Яка ж ти тупоголова ідіотка ..., - хлопець подивився мені в очі, наводячи жах одним лише поглядом.
- А ось і перевіримо, - не витримавши, я зірвалася на крик. А коли вже отямилася, то затиснула рот рукою. Менше за все мені зараз було потрібно, щоб хоч хтось знав про що ми розмовляємо, - якщо що, я принесу квіти на твою могилу!
- Ти ...
Маттео не встиг договорити, бо двері в будинок розчинилися з жахливим скрипом і ми, обернувшись, дивимося на ґанок.
Чоловік похилого віку, той самий, який виходив, щоб забрати Марко, уважно дивився на нас з Маттео. Вивчав з якимось нерозумінням. Після чого примружився і стиснув губи.
Така реакція абсолютно сторонньої людини змусила мене нервувати, тому я зробила пару кроків назад. Про що тільки я думала, коли почала з'ясовувати стосунки з цим придурком ?! Коли Марко був зовсім поруч ...
- Дівчину звуть Бібі? - Чоловік, уважно просканувавши моє обличчя недовірливим поглядом, подивився на Маттео. Тон, яким було поставлено питання, висловлювало здивування. Немов він очікував, що "Бібі" - це хтось інший.
- Так, це я, - викрикнувши занадто різко, видаючи при цьому свою нервозність, я попрямувала до чоловіка.
Його поява мене врятувала. Правда, я була впевнена, що на абсолютно нетривалий час. Це був ідеальний шанс позбутися від обридлого хлопця і припинити цю жахливу розмову. У всякому разі, зараз.
Я ж була впевнена, що Маттео не закінчив з'ясовувати зі мною відносини й спробує відновити розмову при першій же можливості.
- Вам потрібно пройти зі мною. Я видам Вам стерильний одяг, - строго сказав чоловік.
- Їй туди не можна, - Маттео, подавшись вперед, хотів було схопити мене за руку, але я вчасно встигла зробити крок в сторону і не дати йому це зробити.
- Нам потрібно зробити операцію, а хлопець відмовляється від допомоги, якщо її не буде поруч, - чоловік, кивнувши в мою сторону, недобре подивився на Маттео, - нехай поквапиться, якщо ви не хочете відвозити звідси труп.
Зірвавшись з місця, я понеслася за чоловіком, навіть не обертаючись, щоб подивитися на Маттео. Плювати мені було, на його думку. Марко мене кликав, і я повинна була бути поруч з ним.
Навіть при найгіршому результаті втратити Генуальдо було гірше, ніж якби він дізнався правду. Будь-яку. Навіть сильно прикрашену і яка робила мене винуватою.
Після того, як я, вимивши руки, зібрала волосся у хвіст і, надягнувши на себе халат, рукавички та маску з шапочкою, пройшла в кімнату з пискливими апаратами. Там я побачила Марко, що лежав на канапі.
Хлопець був дуже слабкий, але у свідомості.
****************************************************************************************
Просканувавши очима кімнату і бліде обличчя Марко, мене охопила паніка, змішана зі злістю.
- Чому ти відмовляєшся від операції? - Це було перше, що я запитала у Марко, коли увійшла в кімнату.
Я злилася на хлопця, навіть попри те, що він був поранений. У конкретно цьому випадку він, адже був неправий. Ризикував своїм життям - саме такою була ціна за зайву хвилину зволікання.
- Я не відмовляюся ..., - сказав він мені намацавши мою руку, коли я підійшла впритул до його імпровізованого операційного столу. Дивитися на те, як Марко лежав тут, було боляче. Щемлячий біль всередині мене нагадував мені про те, що тут є частка і моєї вини.
- Але як ... мені сказали ..., - я з переляком озирнулася і подивилася на чоловіка-лікаря. Невже він мені збрехав ?!
- Я відмовляюся, щоб мені її проводили, коли я буду лежати тут один, - мені довелося нахилитися для того, щоб розчути останні слова хлопця. Вони були сказані майже пошепки. Я не звикла бачити Генуальдо в такому стані. Це було ... було ... так дивно і боляче.
Після його слів все відразу стало на свої місця. У цьому був весь Генуальдо. У подібних дрібницях проявляли й показували свою сутність такі люди як мій ... чоловік, батько. І багато інших, хто жив по той бік закону.
Вони довіряли одиницям, а в ідеалі нікому. І потрапити в коло людей, яким довіряв Марко, було честю. І тепер я була впевнена, що ніколи й ні за що не дам Маттео розповісти Марко хоч щось з того вечора. Генуальдо ніколи не дізнається про мою ганебну помилку. Ніколи й ні за що.
Виявляється, Марко теж ставився до категорії тих, хто, вибираючи столик в ресторані, сяде в найдальшому кутку. Поруч з пожежним виходом або проходом на кухню, щоб можна було швидше втекти в разі чого.
Такі люди ніколи не сядуть спиною до входу. Тільки обличчям. Їм потрібно все контролювати та бачити. А в таких ситуаціях як зараз, коли вони контролювати майже нічого не можуть, перебуваючи перед лицем смерті, вони все одно не довіряться стороннім.
Це інстинкти. Передані генами батька. Вбралися з молоком матері.
Я відразу зрозуміла, що цьому лікарю він не довіряв. Але тільки по йому відомих причинах.
- Залишся тут, - глитнувши попросив він і від безсилля закрив очі. Значить йому буде спокійніше якщо я буду контролювати хоч щось? Він довіряв своє життя мені?
- Ми вже можемо приступати ?! - Нервово і невдоволено запитав лікар і, не чекаючи відповіді, почав виконувати всі необхідні маніпуляції.
Думаю, що Марко, як і я, прекрасно розумів, що, в разі чого, від мене тут буде мало користі, адже я навіть не знала назв препаратів, які йому вводили ... і все одно покликав мене, а не Маттео...
Мені було одночасно приємно, а в той самий час боязно. Гордо і разом з тим ... моторошно. Один раз я вже допустило те, що він зараз лежав тут. Боялася, що я можу прийняти не те рішення ще раз. Але втратити Марко я не могла. Я повинна була взяти себе в руки. Зібратися.
Я насилу переносила один тільки вигляд крові, а тут ситуація зобов'язувала бути присутнім при повноцінній операції. І не просто абстраговано перебувати в кімнаті, а справді вдаватися в суть справи. Вдивлятися. Стежити за тим, щоб не нашкодили.
На подив, операція тривала не так вже й довго. Лікар, закінчивши операцію, зібрав все медичне приладдя та використані матеріали, після чого вийшов. Сказавши тільки те, що Марко буде потрібно ще якийсь час для того, щоб відійти від наркозу і кілька днів повного спокою.
- Схема лікування при різних течіях і симптоматиці одужання я залишу Вашому ... хм ... іншому другові, - мені не сподобалися як прозвучали слова цього чоловіка. Немов він натякав на щось. Невже він вийшов раніше і чув нашу з Маттео розмову? Щось бачив? Зробив свої висновки? Ось тільки часу і бажання загострювати на цьому увагу у мене не було.
Як тільки чоловік зник за дверима, я провернула ключ у замку і закрилася в кімнаті зсередини. Не було тут що робити іншим. Марко потрібен спокій, та й мені ... теж.
За час операції я втомилася настільки, що, здавалося, ніби я сама її й проводила.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іграшка в руках мафії, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська», після закриття браузера.