Читати книгу - "Кінець роману"

— Пробачте, — сказав я.

— Знаєте, що вона мені написала?.. І то тільки чотири дні тому? — спитав він, а я гірко подумав, що Сара знайшла час написати йому, але не мала часу подзвонити мені. — Вона написала: «Моліться за мене». Хіба не дивно — просити, щоб я молився за неї?

— І що ж ви зробили?

— Я помолився, коли дізнався, що вона померла.

— Ви знаєте хоч якісь молитви?

— Ні.

— Мабуть, не годиться молитися до Бога, у якого не віриш.

Я вийшов на вулицю зразу за Смітом. Не було сенсу чекати, поки Генрі прокинеться. Рано чи пізно йому доведеться, як довелося мені, стати віч-на-віч зі своєю самотністю. Спостерігаючи рвучку ходу Cміта, що йшов попереду Коммоном, я розмірковував: «Істеричний тип. Невіра може бути таким самим породженням істерії, як і віра». Волога потоптаного багатьма перехожими снігу просочувалася крізь мої підошви й нагадувала росу з сьогоднішнього сну; а коли я спробував пригадати звучання слів «не журися», це мені не вдалося. Я не вмів імітувати Сарин голос. Навіть передражнювати не вмів. Коли пробував відтворити його в пам’яті, виходив якийсь безособовий голос, що міг би належати першій-ліпшій жінці.

Починаю її забувати. Треба зберігати грамофонні платівки — так само, як фотографії.

Битими східцями я піднявся до холу. Крім вітража, тут усе було інше, ніж тої ночі в 1944-му. Ніхто не знає початку будь-чого. Сара справді вважала, що кінець почався тоді, коли вона побачила моє нерухоме тіло. Нізащо не визнала б, що зворотний відлік пішов значно раніше — відколи стали рідшати телефонні дзвінки з різних неістотних причин, а я став сваритися з нею, відчувши загрозу нашій любові. Ми заглядали ген поза кінцеву межу кохання, але тільки я знав шлях, яким нас до неї несе. Якби бомба впала на рік раніше, то Сара не склала б цієї обітниці. Зірвала б нігті, видобуваючи мене з-під дверей. Коли доходиш до межі своїх людських можливостей, доводиться обманювати самого себе вірою в Бога, — на зразок ґурмана, що потребує дедалі вишуканіших соусів до страв. Окинувши оком по-тюремному чистий хол, помальований огидною зеленою фарбою, я подумав: «Сара хотіла, щоб мені випав той другий шанс. Ось він — пусте життя, без запаху, без зарази, тюремне життя… — і звинуватив її за молитви, що нібито все змінили: — Чим я завинив перед тобою, що ти мусила покарати мене життям?» Сходинки й перила скрипіли від новизни весь шлях нагору. Сара ні разу не ступила на ці оновлені сходи. Навіть ремонт будинку сприяє тому, щоб забути її. У час, коли все змінюється, треба позачасового Бога, щоб допоміг пам’ятати. Чи я й досі кохаю, чи тільки шкодую за втраченим коханням?

Я увійшов до своєї кімнати. На столі лежав лист від Сари.

Ось уже понад добу її нема, а перед тим вона ще більше пробула непритомною. Як могло статися, що цей лист так довго мандрував через клапоть парку? І тут я зауважив, що Сара переплутала номер мого будинку. Просочилася дрібка колишньої гіркоти. Два роки тому вона не забула б номера.

Сама думка про те, що перед очима постане її письмо, була така болюча, що я мало не спалив нерозпечатаного конверта, але цікавість буває сильнішою від болю. Лист написано олівцем — мабуть, через те, що це зроблено в ліжку:

«Найдорожчий Морісе, я хотіла написати до Тебе ще вчора ввечері, тільки-но Ти пішов до себе, але, повернувшись додому, я почувалася доволі погано, і через те Генрі наробив переполоху. Я пишу, а не телефоную, бо не змогла б слухати, як дивно змінюється Твій голос від новини, що я не виїду з Тобою. Я ж таки не зроблю цього, Морісе, найдорожчий мій Морісе. Кохаю Тебе, але не можу зустрічатися з Тобою. Не знаю, як мені жити з цим болем і з цією тугою. Весь час благаю Бога, щоб не був суворий до мене й не тримав мене на цьому світі. Дорогий Морісе, мені, як і кожній людині, кортить погнатися за двома зайцями. Два дні перед тим, як Ти подзвонив, я прийшла до священика й сказала, що хочу стати католичкою. Призналася йому про Тебе і про свою обітницю. Я доводила, що Генрі вже мені не чоловік, бо ж не сплю з ним принаймні відтоді, як минув рік наших із Тобою зустрічей. Та й навряд чи можна назвати шлюбом реєстрацію в цивільній установі. Я спитала, чи можна мені стати католичкою й вийти за Тебе заміж. Знала наперед, що Ти нічого не матимеш проти вінчання. Щоразу, перш ніж спитати, я мала таку надію… Як ото відчиняєш віконниці в новому будинку й сподіваєшся побачити краєвид, а кожне вікно виходить на глуху стіну. Я чула від священика тільки “ні”, “ні” й “ні”. Тобто я не зможу вийти за Тебе, не зможу з Тобою зустрічатися, якщо стану католичкою. “Ну його к чорту оте святенницьке кодло! — подумала я й вийшла з кімнати цього отця. Ще й дверима грюкнула, щоб показати йому, як я ставлюся до священиків. — Вони стоять між нами і Богом, — міркувала я. — Бог милосердніший від них… — А тоді вийшла з церкви, побачила розп’яття, і мені спало на гадку: — Звичайно, Він милосердний, та тільки якесь дивне це милосердя. Іноді воно видається карою”. Морісе, найдорожчий мій, у мене страшенно болить голова, почуваюся дуже погано. Якби ж то я не була така міцна, як кінь! Не хочу без Тебе жити. Знаю, що колись зустріну Тебе в Коммоні, і тоді мені буде байдуже до Генрі, до Бога, до всього. Але що з того, Морісе? Я вірю, що Бог є. Вірю в усі ці церковні премудрощі; не знайдеться чогось такого, у що б я не повірила. Нехай собі поділять Трійцю на дванадцять частин, а я віритиму. Нехай собі хоч звідки відкопають докази, що Христа вигадав Пілат, аби дістати підвищення на службі, а я й далі віритиму. Я підхопила віру, як заразну хворобу. Віра прикипіла до мого серця так само, як і любов. Я нікого не любила так, як Тебе, і ніколи так не вірила, як тепер. Я упевнилась, а раніше ні в чому не була певна. Коли Ти із закривавленим обличчям став на порозі кімнати, я раз і назавжди набралася певності,