read-books.club » Сучасна проза » Кінець роману 📚 - Українською

Читати книгу - "Кінець роману"

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Кінець роману" автора Грем Грін. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 53
Перейти на сторінку:
я.

Розгнівавшись, вона поставила тацю й вийшла з кімнати. Тільки тоді я прийшов до тями в порожньому житлі й порожньому світі. Пішов нагору й заглянув до Генрі. Він і далі спочивав у глибині наркотичного сну, усміхнений, як пес, і я йому позаздрив. Тоді я зійшов донизу й спробував узятися до грінок.

Пролунав дзвінок, і Мод повела когось нагору сходами. Мабуть, службовця похоронного бюро, бо було чути, що відчинилися двері кімнати для гостей. Він прийшов подивитися на мертву Сару. Я цього не зробив, та й не хотів, бо це все одно, що побачити її в обіймах іншого чоловіка. Когось таке може збуджувати, але не мене. Ніхто б не змусив мене стати звідником смерті. Спробувавши зосередитися, я силкувався на роздуми: «Тепер, коли вже справді настав кінець, треба починати все спочатку. Якщо ти колись закохався, то зможеш це зробити ще раз». Але не вдалося себе переконати. Складалося враження, що з мене вивітрився весь статевий потяг.

Ще один дзвінок. Скільки в цьому домі справ залагоджують, поки Генрі спить! Цього разу Мод зайшла до мене.

— Там прийшли до містера Майлза, — сказала вона, — а я не хочу його будити.

— Хто прийшов?

— Той приятель місіс Майлз, — відповіла служниця, вперше й востаннє визнавши свою участь у нашій нікчемній співпраці.

— Приведіть його сюди.

Я відчував свою величезну перевагу над Cмітом, зодягнений у господаревій піжамі, сидячи в господининій вітальні й знаючи про нього дуже багато, тоді як він про мене — нічого. Прибулець ніяково дивився на мене й пускав на паркет крапельки з розталого снігу.

— Колись ми зустрілись, — озвався я. — Я приятель місіс Майлз.

— З вами був хлопчик.

— Еге ж.

— Я прийшов побачитися з містером Майлзом, — сказав він.

— Ви вже чули новину?

— Саме тому я тут.

— Містер Майлз спить. Лікар дав йому снодійні таблетки. То був великий удар для нас, — по-дурному додав я.

Cміт розглядався по кімнаті. На Седар-роуд Сара приходила з нізвідки й, мабуть, видавалася йому позбавленою вимірів, як з’ява зі сну. Але ось ця вітальня надала їй матеріальності. Кімната — це теж Сара. Талий сніг помалу набирався на порозі, неначе горбик землі з-під лопати. Тривав похорон кімнати, як і Сари.

— Прийду пізніше, — тоскно мовив Сміт і повернувся боком, потворною щокою, до мене. «Ось чого торкнулися її губи, — подумав я. — Сара завжди легко давалася підманути на співчутті».

— Я прийшов побачитися з містером Майлзом, — тупо повторив він, — і висловити йому…

— У таких випадках зазвичай пишуть.

— Я гадав, що в чомусь придамся, — мляво відповів Сміт.

— Не варто вам навертати містера Майлза.

— Навертати? — перепитав він, очевидно збентежений і спантеличений.

— Переконувати, що від неї нічого не залишилося. Що це кінець. Цілковите знищення.

— Я хочу побачити її, ото й усе, — зненацька запалився він.

— Містер Майлз нічого про вас не знає. Не дуже тактовно ви повелися, Cміте, що прийшли сюди.

— Коли похорон?

— Завтра, на цвинтарі Ґолдерз-Ґрин.

— Вона не хотіла б цього, — заскочив мене зненацька Сміт.

— Вона ні в що не вірила, — заперечив я. — Була не більш побожна, ніж ви, як ото стверджуєте про себе.

— Невже ніхто з вас не знає? Вона хотіла стати католичкою.

— Нісенітниця.

— Вона мені написала. Твердо постановила. Хоч що я казав, та до неї не доходило. Вона розпочала… катехізацію. Здається, таке слово вживають католики?

«Отже, у неї були ще якісь секрети, — подумав я. — Про них вона навіть не згадала в щоденнику, як і про хворобу. Чи багато ще випаде мені дізнатися?» Ця думка була як розпач.

— Це вас шокувало, хіба ні? — єхидно спитав я, захотівши позбутися болю й передати його Смітові.

— Звичайно, я розсердився. Але ж це неможливо, щоб усі ми мали одні й ті самі переконання.

— Зазвичай ви стверджували зовсім інше.

Він глянув на мене так, ніби здивувався з моєї неприязні, і спитав:

— Вас часом не Морісом звати?

— Так.

— Я чув про вас від неї.

— А я про вас читав. Вона пошила в дурні нас обох.

— Я був нерозсудливий, — згодився Сміт. — Чи не зміг би я її побачити? Як гадаєте?

На сходах затупали важкі чоботи чоловіка з похоронного бюро. Скрипнув той самий східець.

— Вона лежить нагорі. Перші двері ліворуч.

— А якщо містер Майлз…

— Ви його не розбудите.

Поки він повернувся, я встиг одягтися.

— Дякую вам.

— Не дякуйте, — відрубав я. — Вона не моя, як і не ваша.

— Не маю права просити, — сказав Сміт, — але я б хотів, щоб ви… Я ж знаю, що ви кохали її… — І він додав, немовби ковтаючи гірку піґулку: — І що вона вас кохала.

— Про що вам ідеться?

— Щоб ви для неї щось зробили.

— Для неї?

— Постарайтеся, щоб її поховали по-католицькому. Їй би цього хотілося.

— Яка тепер різниця?

— Для неї, мабуть, уже немає різниці. Але нам завжди виходить на добре бути великодушними.

— А що в мене спільного з цією справою?

— Вона не раз казала, що її чоловік дуже шанує вас.

Сміт таки перебрав міру абсурду. Мені закортіло розвіяти сміхом мертвечину цієї похованої кімнати. Я сидів на софі й трясся разом із нею. Подумати тільки: нагорі лежить мертва Сара, спить Генрі з ідіотською усмішкою, а внизу обговорюють похорон два коханці: перший з плямами, а другий колись найняв містера Паркіса, щоб той посипав першому кнопку дверного дзвінка. Зо сміху мені текли по щоках сльози. Якось під час бомбардування я бачив чоловіка, що реготав біля руїн оселі, під якими загинули його жінка й діти.

— Не розумію, — проказав Cміт, стиснувши правий кулак, наче для самозахисту. Дуже багато чого ми не розуміли. Біль, ніби незбагненний вибух, збив нас докупи. — Піду вже, — додав він і потягнувся лівою рукою до клямки. Навряд чи Сміт був шульгою, тож мені спала на думку дивна підозра.

— Ви вже вибачайте. Я сам не свій. Ми всі в такому стані, — перепросився я й простягнув Смітові правицю. Повагавшись, він доторкнувся до неї лівою рукою. — Cміте, — повів я далі, — що там у вашому кулаці? Ви щось узяли з її кімнати?

Сміт розтулив кулака й показав пасмо волосся.

— Це все, — мовив він.

— Ви не мали на те жодного права.

— Тепер вона нікому не належить.

Почувши ці слова, я раптом побачив, чим тепер стала Сара: рештками, які чекають, щоб їх прибрали звідси. Хочеш пасмо волосся — бери. Можеш також обстригти нігті й узяти собі обрізки, якщо вважаєш їх цінністю. Можна поділити її мощі, як святої, між усіма охочими. Скоро її спалять, то чого ж

1 ... 38 39 40 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець роману», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кінець роману"