read-books.club » Сучасна проза » Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

237
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гарні дівчата" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 39 40 41 ... 45
Перейти на сторінку:
вперед, зупиняючись на світлофорах. Чуже життя являлося з глибини освітлених кімнат сценками, що змінювались одна за одною; щось родинне ширилося звідти, затишне і просте. Від жінки, яка на балконі тріпала покривало, повіяло теплом і домашністю. Попри відстань і скло, що розділяло обох, його пройняв цей неповторний, збудливий повів. Розділені вулицею погляди на секунду зустрілися. Потяг понісся далі, а жінка все ще стояла з покривалом у руках. Чоловік раптом здався собі останнім кочівником планети.

Заходили і виходили люди, декотрі пересідали в сусідній вагон, інші займали вільні місця або стояли, взявшись за поручень. На одній із наступних зупинок зайшли чоловік і жінка його віку в синтетичних костюмах, що облягали тіла, підкреслюючи їхню спортивність. Ще трохи пропливши над містом, потяг пірнув у підземелля, а невдовзі знову випірнув на поверхню. Хлопець і дівчина вийшли на тій самій станції, що й він, тоді як їхні відображення в дзеркалі часу залишилися.

Проминаючи вагон, в якому допіру їхав, помітив у протилежному кінці самотнього пасажира. За подушку безхатькові правив набитий, мов клунок, пакет з рекламою супермаркету — того самого, в якому купував житній хліб і картопляний салат. Двері вагонів зімкнулися, і потяг рушив, стрімко набираючи швидкість. Опущеність стерла з безхатька вік. Западина рота тонула в роками неголеній, злиплій брудними віхтями бороді, мов кепсько зарубцьований шов.

Дійшовши до краю платформи, чоловік на мить зупинився, як того разу, коли забрів сюди вперше. Перед ним стелилася ріка, до якої вирушатиме знову і знову. Ріка прямувала на південь, широка та повновода, її плесо сріблилося лускою велетенської риби. Вода рухалася спроквола, наче зовсім не квапилася: чи то липневе сонце розморювало її, чи усвідомлення власної могуті. Ген, по той бік, стелилися луки, поцятковані приземкуватими хатинами.

Річка текла двома рукавами, розділеними смугою суходолу: одним курсували кораблі, в іншому влітку купалися відпочивальники, а у відлеглішій частині тренувалися байдаркарі; вдалині, за хмарочосами, що впиралися в небо, вона вливалася в обрій, мов в океан. Острівний пагорб, вузький і видовжений, тягнучись упродовж кількох кілометрів, нагадував доісторичну рептилію з випнутим над водою хребтом.

Вода заворожувала, не даючи відвести погляд. Рух плеса, розмірений і неспинний, виражав щось величне та невимовне, а під тим величним та невимовним — незбагненну скруху, наче саме життя. Можна було годинами дивитися на її плин, не помічаючи часу. Мости тримали клямрами береги, скидаючись на потьмянілі, знебарвлені дуги веселок, на закамʼянілі тіні від гри сонця й вологи після давно відгомонілих гроз.

Захотілося доторкнутися до води. Ступив на найближчий камінь під берегом, а звідти на останню, на дві третини занурену, мов айсберг, брилу. Присівши, провів долонею вздовж поверхні, наче погладив звіра, а тоді вернувся на бетонні східці. Бліде сонце пробилося на мить із-за хмар, посрібливши воду.

Крижні та лебеді, а між ними сріблясті, наче створені з мерехтіння води, річкові мартини підпливли впритул до берега, сподіваючись харчу. Мартини нагадували голубів, наче вода змила з пір’я бруд і порохи площ та громадських скверів.

Сміливець-селезень вичалапав з води, і так стояли вони, чоловік і птах один напроти одного, розділені сходинкою. Крижень вивчав чоловіка чорною перлинкою ока, поміщеною, мов коштовність в самшит, у сиз, що й такої непривітної днини переливався темно-зеленими та бузковими відтінками, доки, збагнувши, що нічого не отримає, докірливо крякнув і вернувся у річку. Флотилія, мов по команді, відчалила, і чоловік знову опинився сам.

У кронах безлистих дерев, застиглих на острові в німотному, спрямованому в небо голосінні, чорніли порожні гнізда, мов потьмянілі сонця. Мовби сонце згасало разом із літом. Чоловік узявся лічити їх, та, перемайнувши десяток, облишив. Десь там, поміж них, заплуталося в сизій павутині сонце липня, коли вперше спустився сюди.

Нікого, жодної душі, тільки за порослим густими чагарями насипом шурхотіли автомобілі. Розриті собаками кролячі нори у схилі мали вигляд самотній, неприкаяний. Трохи далі асфальтова доріжка перейшла у видовжену, залиту бетоном площу з лавами у проміжках заїздів і виїздів. Улітку тут панувало велике пожвавлення маленького порту. В цьому місці, розтягненому на сотні метрів, причалювали плавучі готелі під швайцарськими, болгарськими, німецькими і мальтійськими прапорами, щоб висадити на берег туристів-пенсіонерів, які збували час у круїзах, тоді як подорож їхнього життя наближалася до завершення.

В кінці площі, за майданчиком з тренажерами, стриміли в небо порожні флаґштоки, призначені для прапорів країн, через які текла річка, ділячи навпіл міста і ландшафти. Металеві стовпці для швартувальних линв безцільно маркували порожню пристань. Сів за тренажер, схопив поручні і потягнув на себе. Веслував повільно, та небавом рухи втрапили в ритм — швидший і швидший, наче хотів відірватися від чогось невидимого, залишити його назавжди позаду.

На секунду ще раз пробилася смужка сонця, крізь сірі хмари проступив блідий диск, а вже по хвилі знову задощило. Від крапель розходилися дрібні кола, течія підхоплювала і змивала їх. Небавом шемріт річки змінився на шум автомобілів, що шурхотіли мокрим асфальтом набережної.

Коли йому виповнилося шістнадцять, доти абстрактний час зосередився на запʼясті у вигляді круглого циферблата, вправленого в позолочений корпус. Годинник мовби відтворював цокання його власного серця, лічачи не секунди, а пульс. Дивився, як біжить уперед секундна стрілка, відштовхуючись від проділок, мов від трампліну, закликаючи і його не зволікати. На той час найгірше вже сталося.

З бородою скидався на давньогрецького філософа. На котрогось з апостолів, які прагнули не відрізнятися від учителя, за яким пішли, облишивши звичні ремесла, що забезпечували їх прожитком. Якусь хвилю примірявся, доки, відклавши під скептичним поглядом візаві електроголярку й озброївшись за браком ножиць кухонним ножем, узявся крок за кроком обчихмашувати піврічний заріст.

Йому ще не виповнилося сімнадцяти, як мав статуру сформованого чоловіка. Відклавши ніж, увімкнув електроголярку і заходився зголювати рештки нерівно покромсаної бороди, змушуючи прилад натужно гудіти й проходити ті самі місця знову і знову, наче готувався до урочистої події, тоді як більшість подій були сірими ланками в загальному ланцюжку безподієвості. Й ось на нього дивилася зовсім інша особа. Чоловіка збентежила глибина власного перетворення. Візаві в дзеркалі також помолодшав, і лише очі були очима людини, в якої за плечима роки і досвід.

Защепивши валізу, наче вчора приїхав, а сьогодні вирушав назад, поправив комір сорочки, почуваючись дещо незвично. Возив її з собою, проте оце вперше вдягнув, так само як уперше скористався електроголяркою не після, а перед поверненням. Присівши на край ліжка, озирнувся на ту іншу, неторкнуту частину, наче на ній лежала невидима, безтілесна істота, а тоді підвівся і пішов.

На тлі парашутиків, що повільно опускалися за вікном,

1 ... 39 40 41 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"