read-books.club » Публіцистика » Жінка в Берліні, Марта Хіллерс 📚 - Українською

Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

186
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Жінка в Берліні" автора Марта Хіллерс. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 39 40 41 ... 76
Перейти на сторінку:
class="a">[19]. Після такої бравади вона поглянула на нас чорними очима і закликала, піднісши руку догори: «Дівчата, змінюйте світ. Він цього потребує!»

Нам це сподобалося. Світ після 1930 року нас теж не задовольняв. Ми щосили його заперечували. Він був таким заплутаним, а для нас, молоді, ще й страшенно захаращеним. Мільйони безробітних. Щодня нам розповідали, що більшість професій, яких ми прагнули, безперспективні, тож світ на нас зовсім не чекає.

Так сталося, що саме в той час відбувалися чергові вибори до Райхстаґу. Щовечора десять чи п’ятнадцять найбільших партій проводили збори. Ми рушали туди невеликими групками, спонукувані нашою асесоркою. Ми ходили від націонал-соціалістів до соціал-демократів і комуністів; підносили руку на привітання Гітлеру, а комуністам дозволяли називати себе «товаришками». Саме тоді я почала вести свій перший щоденник — бажаючи сформувати власну позицію. Здається, дев’ять днів поспіль я старанно записувала ключові ідеї промовців, а також свої юнацькі контраргументи. На десятий день припинила, хоч у моєму зошиті залишалося ще багато чистих сторінок. Я вже не бачила виходу з політичної плутанини. Так само почувалися й мої шкільні подруги. Кожна партія, як нам здавалося, була на дещицю права. Але всі вони вдавалися і до того, що ми називали закулісними інтригами: махінації, змагання за посади, боротьба за владу. Жодна з партій, на нашу думку, не була незаплямованою. Жодна не була безсумнівною. Нині я вважаю, що ми мусили заснувати партію шістнадцятирічних, щоб задовольнити власні моральні потреби. Те, що росте, обростає брудом.

Понеділок приніс нам обідній візит. Гостя була не з нашого будинку і навіть не з нашого кварталу, а аж із крайнього західного району міста, Вільмерздорфа, до якого дві години пішої ходи. Це була дівчина на ім’я Фріда, яку вдова знала лише за розповідями.

З цим пов’язана ціла історія, що стосується небожа вдови, молодого студента-медика. Однієї ночі згаданий студент заступив на університетську варту з цивільної оборони. В той самий час таку саму варту відбувала й інша студентка медицини. Наслідком їхнього спільного вартування стала вагітність і — позаяк батьки дівчини наполягали — поспішне весілля: їй було дев’ятнадцять, йому двадцять один рік. Тим часом генерал «Гельденклау»[20] затягнув хлопця на фронт. Де він зараз, невідомо. А його юна дружина, вже на восьмому місяці вагітності, перебралася до своєї подруги — власне, саме цієї Фріди, яка тепер сидить на нашому кухонному стільчику і ділиться новинами.

Перше запитання вдови: «А вас вони теж..?»

Ні, Фріда «вціліла» — себто не зовсім, один тип таки притис її до стіни в коридорі, але мусив бігти далі — воювати, — тож не зміг довести почате до кінця. Власне, через дівчачий блок, у якому живе Фріда, солдати лише «пролетіли галопом» перед самою капітуляцією німців, ніде не затримуючись. Майбутня мати показала тоді на свій живіт і сказала: «Бейбі». Після цього до неї взагалі не торкалися.

Юна дівчина переповідала це, дивлячись на нас блискучими, аж наче полірованими, очима. Я знаю цей погляд: надто часто такі самі очі дивилися на мене з дзеркала, коли я жила на кропиві й крупі. І справді, в дівчат зараз повний «застій», тож Фріда наважилася на таку обтяжливу пішу мандрівку; як вона розповіла, іти їй довелося зовсім тихими й безлюдними вулицями. Вона просить харчів для дівчини, що поріднилася з удовою через її небожа, а також для її майбутнього малюка. Вона розповіла, що молода жінка цілий день лежить непорушно на спині, а при найменшій спробі встати в неї починає паморочитися в голові. Одна медсестра за нею часом наглядає; вона пояснила, що оскільки майбутня мати не харчується як слід, плід живиться з материнського тіла, забираючи з нього кальцій, кров і м’язові тканини.

Ми разом з удовою шукаємо, що б дати: трохи масла і цукру, отриманих від майора, одна бляшанка згущеного молока, хліб, шмат сала. Фріда щаслива. В неї теж жалюгідний вигляд: ноги — як патички, на яких випинаються вузлуваті коліна. Та, попри це, вона бадьора і не боїться двогодинної мандрівки назад. Ми радіємо гості з далекої частини міста, просимо в деталях розповісти, яким маршрутом вона йшла і що бачила дорогою. Ми гладимо її й дивимось на це напівголодне вісімнадцятилітнє дівча, ще майже дитину, яка зізнається, що хотіла б колись стати вчителькою гімнастики. Ну, поки що в нашій країні немає потреби в гімнастиці. Ми радіємо кожному руху, який можемо заощадити. Маю на увазі тих, хто недоїдає. Мене це поки не стосується, я в добрій формі. Вдова наступає на болючий мозоль, пропонуючи Фріді:

— Як же так, дитинко? Не можете знайти десь симпатичного росіянина, що приніс би вам трохи харчів?

Фріда по-дурному усміхається і зауважує, що в їхньому кварталі навряд чи є росіяни, інакше б вони… Вона збирає всі подарунки і складає їх у принесену з собою торбину для закупів.

Цей візит нас дуже підбадьорив. Виходить, ми таки не відрізані від світу й можемо наважитися на пішу мандрівку в інші райони до друзів чи знайомих. Із цього моменту ми постійно про це думаємо і зважуємо, чи варто ризикнути. Пан Паулі проти. Він уже наяву бачить, як нас хапають для якихось примусових робіт і кудись забирають, може, і в напрямку Сибіру. Ми з гордістю наводимо приклад Фріди, котрій це вдалося, і наполягаємо далі.

Пізніше. Я пишу це вже під вечір. Після своєї першої довшої мандрівки. Сталося це доволі несподівано. Я сиділа на підвіконні, хоч надворі вряди-годи когось побачиш, окрім людей із водою та росіян. І от під’їздить якийсь росіянин на велосипеді й спиняється коло наших дверей: майор.

Я відразу біжу сходами донизу. Блискучий новенький німецький велосипед. Починаю проситися: «А можна мені трохи проїхатися? Тільки п’ять хвилин?» Майор стоїть на парапеті й хитає головою. Він не впевнений, боїться, що велосипед дорогою вкрадуть. Але врешті я його переконала.

Сонце. Відразу стало тепло. Я налягаю на педалі так швидко, як тільки можу. Вітер задуває у вуха. Я лечу, бо після всього цього жалюгідного сидіння на місці це дарує мені відчуття щастя, — але, крім того, я поспішаю, щоб ніхто мене не наздогнав і не відібрав велосипед. Повз чорні випалені руїни. Тут війна скінчилася на день швидше, ніж у нас. Уже видно цивільних, які підмітають тротуари. Двоє жінок тягнуть повністю вигорілу операційну на колесах, — мабуть, забрали з руїн. Зверху лежить старенька під ковдрою; в обличчі ні кровинки, але ще жива.

Що глибше на південь, то далі відступає війна. Тут уже

1 ... 39 40 41 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка в Берліні, Марта Хіллерс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"