Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Ось двері, — сказав я і відчинив їх перед ним. — Щасти й вам, — мовив на прощання, коли Джош мене проминув, і зачинив двері.

Знову вийшовши на відкриту вулицю, я почувся так, наче скинув із плечей тягар. Знову вільний. Не хотів би я найближчим часом іще раз брати на себе щось таке.

Я йду, — сказав Нічноокому. — Цього вечора полюємо.

Я тебе чекатиму.

Я підтяг клунок на плечі трохи вище, міцніше взявся за ціпок та рушив вулицею. Не міг надумати нічого, що б мені знадобилося у Кровснеку. Проте дорога вела мене крізь ринкову площу, а життєві навички тяжко відмирають. Я нашорошив вуха, почувши скарги й нарікання тих, що прийшли на торг. Покупці прагнули знати, чого ціни так виросли. Продавці відповідали, що товарів, які прибувають із низу ріки, небагато, від гирла до Кровснека далеко, от вони й дорогі. Запевняли, що вгору по річці ціни ще вищі. Не менше за тих, що нарікали на високі ціни, було й тих, хто зовсім не знайшов потрібних товарів. Не лише морська риба й грубі вовняні тканини з Баку не пливли більше річкою. Як і передбачав колись Чейд, не стало шовку, бренді, коштовних прикрас бінгтаунської роботи, нічого з Прибережних герцогств чи із земель ген за ними. Регалові спроби перекрити торгівлю з Гірським королівством відібрали у кровснекських купців гірський бурштин, хутро та інші товари. Колись Кровс­нек був торговим містом. Тепер він завмер, захлинаючись надлишком власних товарів, яких не було на що обміняти.

Принаймні один пияк, що ледь волочив ногами, знав, кого звинувачувати. Плентався по ринку, вдаряючись об ятки й топчучись по краму, який дрібніші купці розклали на веретах. Розкудлане чорне волосся спадало йому до пліч, зливаючись із бородою. На ходу він співав чи, краще сказати, гудів, бо голос у нього був радше гучним, ніж музикальним. Мелодія була надто вбогою, щоб закарбуватися мені в пам’яті, рими, які колись були в тій пісні, він геть спартачив, але зміст її був ясним. Коли королем Шести герцогств був Шрюд, ріка спливала золотом, але тепер, коли корону носить Регал, усе узбережжя спливає кров’ю. Був там і другий куплет, що краще платити податки на боротьбу з червоними кораблями, ніж віддавати гроші королю, який ховається від напасників, але виконання цієї строфи перебила міська варта. Прибулих було двоє. Я очікував, що вони затримають пияка й витрясуть із нього достатньо грошей, щоб сплатити за завдані шкоди. Мене мала б перестерегти тиша, що запанувала на ринку разом із появою вартових. Торгівля припинилася, люди вступилися з дороги чи притислися до яток, щоб пропустити їх. Усі очі проводжали їх і витріщалися на них.

Вони швидко наблизилися до пияка, а я разом із рештою мовчазного натовпу дивився, як його хапають. Пияк розгублено глипав на вартовців, а натовп оббігав поглядом із благанням допомоги, таким пекучим, аж морозом обсипало. Тут один із вартових відвів назад кулака у шкіряній рукавиці та затопив ним сердегу в живіт. Пияк здавався дужим дядьком, хоч і череватим, як це трапляється з віком багатьом дебелим чоловікам. Хтось слабкий безтямно упав би від цього удару. Він натомість зігнувся, схилився вперед над кулаком вартовця, зі свистом видихнув, а тоді різко виблював кисле пиво. Вартові з огидою відступили, один із них штовхнув пияка, і той утратив рівновагу. Гримнув об ятку, перекинувши на землю два кошики яєць. Продавець нічого не сказав, тільки відступив у глибину ятки, наче прагнув, щоб його взагалі не помітили.

Вартові кинулися на бідолаху. Перший ухопив його за сорочку спереду й підняв на ноги. Завдав йому прямого короткого удару в обличчя, що кинув чоловіка в обійми другого вартовця. Той піймав його й підтримав, підставивши живіт битого під кулак свого спільника. Цього разу пияк упав на коліна, а вартовець позаду знічев’я його копнув.

Я не усвідомлював, що кинувся вперед, доки чиясь рука не вхопила мене за плече. Я озирнувся і побачив висохлу стареньку з поморщеним обличчям. Це вона тримала мене.

— Не доводь їх до шаленства, — шепнула вона. — Як ніхто їх не роздратує, поб’ють його і відпустять. А як розлютяться, то вб’ють. Чи й гірше, заберуть до Королівського кола.

Я втупився жінці в очі, зустрівшись з її втомленим поглядом. Вона спустила очі долу, мов засоромившись, та не прибрала руки з мого плеча. Як і вона, я відвів очі від цього видовища, намагаючись не чути звуку ударів, зойків та здушених криків битого чоловіка.

День був спекотним, а вартові носили тяжчий обладунок, ніж я звик бачити в міської варти. Може, саме це і врятувало пияка. Ніхто не любить обливатися потом в обладунку. Я глянув на них саме в ту мить, як один із них схилився, зрізав у чоловіка капшук, підняв його і сховав до кишені. Другий вартовець оббіг поглядом натовп і проголосив:

— Чорного Рольфа оштрафовано й покарано за зрадницьке діяння, себто глузи з короля. Хай це буде прикладом для всіх.

Вартові залишили чоловіка лежати у бруді й смітті ринкової площі та продовжили обхід. Один із них озирнувся через плече, але ніхто не ворухнувся, доки вони не звернули за ріг. Потім ринок поступово ожив. Стара жінка прибрала руку з мого плеча і знову взялася торгуватися за ріпу. Власник ятки з яйцями вийшов перед свій крам, схилився, підібрав кілька вцілілих яєць і замальовані жовтками кошики. Ніхто не дивився прямо на побитого.

Якийсь час я стояв нерухомо, чекаючи, коли зникне тремкий холод у мене всередині. Я хотів розпитати, чого міська варта так переймається пияцькою пісенькою, та всі уникали мого запитального погляду. Зненацька я зрозумів, що у Кровс­неку мені не потрібен ніхто й ніщо. Тож підтяг свого клунка вище й рушив, прагнучи вибратися з міста. Але коли наблизився до побитого чоловіка, що жалісно стогнав, його біль накотився на мене. Що ближче я підходив, то сильніше це відчував, начеб опускав руку все далі у вогонь. Він підвів голову і глянув на мене. Бруд обліпив його обличчя, приклеївшись до крові та блювотиння. Я намагався йти далі.

«Допоможи йому». Так мій мозок витлумачив раптовий ментальний виклик, який я відчув.

Я зупинився, мов ударений ножем, майже заточившись. Це благання вислав не Нічноокий. Пияк оперся на руку і трохи припіднявся. Його очі втупилися в мої, з німим благанням і мукою. Я бачив уже такі очі, у хворих тварин.

Може, нам слід допомогти йому? — невпевнено спитав Нічноокий.

Цить, — перестеріг я його.

Прошу, допоможи йому. — Благання ставало дедалі нагальнішим і сильнішим. — Стара кров просить Стару кров.

Голос у моїй свідомості промовляв виразно, не словами, а образами. Вітом я збагнув їхнє значення. Заклик виконати обов’язок клану.

Хіба вони з нашої зграї? — здивовано спитав Нічноокий.

Я знав, що він відчув моє збентеження, і не відповів.

Чорному Рольфу вдалося спертися на другу руку. Піднявся, став на одне коліно, мовчки простяг до мене руку. Я вхопив його за кисть і допоміг повільно звестися на ноги. Уже підвівшись, він злегка похитнувся. Я тримав його за передпліччя, тож йому вдалося встояти на ногах. Так само безмовно, як і він, запропонував йому свій дорожній ціпок. Узяв його, але не відпустив моєї руки. Ми повільно покинули ринок, пияк сильно на мене налягав. Аж занадто