Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

— Я не маю на увазі через них, я маю на увазі... крізь...

Архіректор нюхнув повітря.

— Що горить?

— Ваші черевики, Архіректоре, — сказав Декан.

Ридикуль глянув униз. Жовто-зелена калюжа розповзалася з-під дверей.

Дерево обвуглювалося, кам’яні плити сичали, а шкіряні підошви його черевиків були однозначно в халепі. Він відчував, як стає нижчим.

Він пововтузився зі шнурівками, а потім стрибнув з місця на сухі плитки.

— Скарбію!

— Так, Архіректоре?

— Дай мені свої черевики!

— Що?

— Чорт забирай, друзяко, я наказав тобі віддати мені твої кляті черевики!

Цього разу довготелесе створіння з чотирма парами крил, по дві на кожному кінці, і трьома очима, вилупленими в простір, виникло над головою Ридикуля й впало на його капелюх.

— Але...

— Я твій Архіректор!

— Так, але...

— Я думаю, петлі вже піддаються, — сказав Лектор із Новітніх рун.

Ридикуль розпачливо роззирнувся довкола.

— Ми перегрупуємося у Великій залі, — сказав він. — Ми... стратегічно відступаємо на заздалегідь підготовані позиції.

— Хто їх підготував? — сказав Декан.

— Ми підготуємо їх, коли туди доберемося, — сказав Архіректор крізь стиснуті зуби. — Скарбію! Твої черевики! Негайно!

Вони дісталися подвійних дверей Великої зали якраз тоді, коли двері за ними наполовину розвалилися, наполовину розчинилися.

Двері Великої зали були міцніші. Защіпки й засуви стали на місце.

— Очистіть столи й зваліть їх навпроти дверей, — рявкнув Ридикуль.

— Але вона проїдає дерево, — сказав Декан.

Почувся стогін від маленького тіла Модо, притуленого до стільця. Він розплющив очі.

— Скоріше! — сказав Ридикуль. — Як можна вбити купу компосту?

— Гм. Не думаю, що це можливо, пане Ридикуль, сер, — сказав садівник.

— Як щодо вогню? Я, мабуть, зможу зорганізувати маленьку вогняну кулю, — сказав Декан.

— Це не спрацює. Надто вогко, — сказав Ридикуль.

— Вона прямо тут! Вона проїдає двері! Вона проїдає двері, — речитативом проговорив Лектор із Новітніх рун.

Чарівники позадкували далі залою.

— Я сподіваюся, вона їсть не надто багато дерева, — сказав вражений Модо, випромінюючи непідробне занепокоєння. — Це просто пекло, пробачте мою хапонську, якщо в неї потрапить надто багато вуглецю. Надто перегрівається.

— Знаєш, зараз якраз слушний час для лекції про динаміку компостобудування, Модо, — сказав Декан.

Гноми не розуміють значення слова «глуз».

— Ну, гаразд. Кахи-кахи. Правильний баланс матеріалів, правильне розкладання шарами відповідно до...

— Амба дверям, — сказав Лектор із Новітніх рун, незграбно пробираючись до їхніх рештків.

Курган меблів почав рухатися вперед.

Архіректор розпачливо роззирнувся по холу в повній скруті. Потім його очі наткнулися на знайому важку пляшку на одному з буфетів.

— Вуглець, — сказав він, — це як активоване вугілля, правда?

— Звідки мені знати? Я не алхімік, — пирхнув Декан.

Компостна купа виникла з руїн. З неї бухала пара. Архіректор тужливо поглянув на пляшку соусу ого-ого. Він її відкоркував. Глибоко вдихнув запах.

— Тутешні кухарі просто не вміють готувати його як належить, знаєте, — сказав він. — Минуть тижні, поки я отримаю трохи з дому.

Він швиргонув пляшку в компостну купу, яка насувалася.

Та зникла в бурхливій масі.

— Кропива дводомна завжди помічна, — сказав Модо за його спиною, — вона додає заліза. І живокіст, ну, живокосту багато не буває. Для мінералів, знаєте. Сам я завжди схилявся до невеликої кількості хмелю звичайного...

Чарівники виглядали поверх перевернутих столів.

Компостна купа припинила рухатися.

— Мені здається, чи вона більшає? — сказав Верховний верховик.

— І щасливішає, — сказав Декан.

— Жахливо смердить, — сказав Скарбій.

— Ну що ж. А це була майже повна пляшка соусу, — печально сказав Архіректор, — я її тільки-но відкоркував.

— Природа — неймовірна штука, якщо гарненько про це подумати, — сказав Верховний верховик. — Не треба в мене так втуплюватися, знаєте. Просто зауважив.

— Буває, що... — почав Ридикуль, а тоді купа компосту вибухнула. Це не було бум або бах. Це було найбільш осклизле, найбільш опасисте виверження в історії термінального метеоризму. Темне червоне полум’я, облямоване чорним, зметнулося аж до стелі. Шматки купи пролетіли через хол і вогко вихлюпнулися на стіни. Чарівники визирали з-за своєї барикади, густо всипаної чаїнками. Качан капусти м’яко впав на голову Декану.

Він глянув на маленьку бульбашату ляпку на кам’яних плитах. Його обличчя повільно розлізлося у вишкір.

— Ого, — сказав він.

Решта чарівників випросталися. Адреналіновий відтік виконав своє заспокійливе замовляння. Вони теж повишкірялися і стали весело гупати один одного кулаками межи плечі.

— Скуштуй гострого соусу! — волав Архіректор. — Приперли тебе до живоплоту, ферментований мотлоху!

— Можемо ми надерти зад чи можемо ми надерти зад? — задихався щасливим сміхом Декан.

— Вдруге ти мав на увазі «не можемо», а не «можемо». І я не певен, що про компостну купу взагалі можна сказати, ніби вона має... — почав Верховний верховик, але прилив збудження накрив і його.

— Жодна купа більше не буде сікатися до чарівників, — сказав Декан, якого остаточно понесло. — Ми хвацькі, й зненацькі, і...

— Їх тут поблизу ще три, каже Модо, — сказав Скарбій.

Запала тиша.

— Нам варто піти узяти наші патериці, правда? — сказав Декан.

Архіректор потицяв шмат розкиданої купи носаком черевика.

— Мертві речі оживають, — пробурмотів він. — Що далі? Почнуть ходити статуї?

Чарівники поглянули на статуї мертвих Архіректорів, які вишикувалися у Великій залі й насправді в більшості коридорів Академії. Академія існувала тисячі років, і в середньому Архіректор лишався на посаді впродовж одинадцяти місяців, тож там було безліч статуй.

— Знаєте, я хотів би, щоб ти цього не казав, — сказав Лектор із Новітніх рун.

— Це була тільки думка, — сказав Ридикуль. — Ходімо, глянемо на решту цих куп.

— Так! — сказав Декан, весь охоплений нестримним нечаклунським мачизмом. — Ми хвацькі! Так! Чи ж ми хвацькі? — сказав він.

Архіректор звів брови і повернувся до решти чарівників.

— Чи ж ми хвацькі? — сказав він.

— Е. Я почуваюся помірно хвацьким, — сказав Лектор із Новітніх рун.

— Я однозначно дуже хвацький, я гадаю, — сказав Скарбій. — Думаю, це через відсутність черевиків, — додав він.

— Я буду хвацьким, якщо решта будуть, — сказав Верховний верховик.

Архіректор повернувся до Декана.

— Так, — сказав він, — скидається на те, що всі ми хвацькі.

—