Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

– Запитуйте вже… пане.

Клим перевів подих.

– Отже, ви були подругою Анни, яку вбили тут, на Городоцькій. Газети, які ви старанно читаєте, назвали вашу коліжанку останньою жертвою Різника. Мене цікавить Анна.

– Ми не дружили, – відрубала Пані. – Серед курвів не часто зустрінеш подруг. Клубок гаддя, ось як це зветься.

– Але мені відомо, що між вами склалися приязні стосунки.

– То інша справа. Познайомились у поліції, випадково опинилися на вокзалі в один день і час. Приїхали до Львова на заробітки перед святами.

– З одного міста?

– Я – зі Станіслава, вона – з Чернівців.

– За що вас затримала поліція?

– Не лише нас. Гребли всіх курвів. Не лише правдивих, навіть схожих із вигляду. Вже потім дізналися: котрась підпоїла та пограбувала депутата, і не абиякого, із самого Відня. Мав при собі, крім грошей, важливі папери, презенти дружині. Пішло все, навіть верхній одяг. Оклигав у дранті поруч саме з вокзалом. Ну й почалося.

Ніби правду казала. Клим чув цю історію від Басі, звучала, мов непристойний анекдот.

– То ви опинилися не в той час та не в тому місці.

– Так. Довелося ночувати за ґратами. Але на ранок всіх відпустили. За той час ми познайомилися з Анною ближче. Вирішили поки триматися разом.

– Чому?

Пані по-кролячому пожувала губами.

– Насправді то було моє рішення. Анна виявилася старшою. Я завжди тримаюся тих, хто бував у бувальцях. До того ж я у Львові вперше, Анна знала місцеві порядки.

– Хіба вони якісь особливі?

– У кожному місті є своя морока, – кивнула жінка. – Та вас же не це цікавить.

Кошовий кивнув.

– Гаразд, ближче до справ. Ви попервах наймали одне помешкання на двох, я правильно зрозумів?

– Так. Кожна знала – то є тимчасово, ненадовго. Не дуже зручно: поки одна з клієнтом, інша гуляє. Хіба пан повезе кудись до себе. Сталося, як гадалося. Ми розійшлися, хоч не сварилися.

Далі треба питати обережніше.

– Наскільки відвертою була з вами Анна?

– Яку відвертість пан має на увазі?

– Чи розповідала про своє життя.

– Наші історії, пане, майже однакові. Нема про що особливо говорити.

– Можливо, Анна мала якісь цікаві чи незвичайні зустрічі тут, у Львові?

Клим не хотів питати в лоб, називаючи повії прізвище Магди.

– Та де ті незвичайні зустрічі… Чоловіки всі однакові, нічого незвичного від них не чекаєш. Хоча… – вона ледь примружила очі, Кошовий напружився. – Знаєте, Анна побачила тут давню знайому. Так і сказала: давню знайому, про існування якої навіть встигла забути.

– Жінку? З… – він старанно добирав слово, – з ваших?

– Чому? – подив був щирим. – Порядна світська дама, аристократка. Я навіть здивувалася, що в такої може бути спільного з Анною. На що Анна зробила круглі очі, напустила туману, як вона це вміла, й протягнула так загадково: мовляв, не уявляєш навіть, як багато в нас спільних спогадів.

Усе ставало на місця. Ситуація вималювалась до прикрого банальна. Але тим страшнішою виглядала в своїй простоті.

– Анна назвала якось ту жінку?

– Ядвігою. Ядзя.

– Прізвище?

– Просто Ядзя.

– Де вони зустрілися?

Брови Пані смикнулися вгору.

– Хіба я сказала, що вони зустрічалися?

– Анна побачила давню знайому. Це ж ваші слова.

– Так, мої. Анна справді побачила ту Ядзю в лікарні.

– У лікарні?

– Що дивує пана? Навідуватися до лікаря – наш обов’язок. Без цього нас у кращому випадку видворять за межі Львова, у гіршому – заарештують та обдеруть штрафами. Ми мусимо ставати на облік та обстежуватися. Чим частіше, тим краще. Та знайома, яку побачила Анна, приходила до хворих із благодійницькою місією.

Віко сіпнулося сильніше.

Магда.

Останнім сумнівам край. Кошовий мав надію: вони говорять про якусь іншу особу. Але Ядвіга, давня знайома повії Анни – це Магда Богданович.

– Отже, приятельки не зустрічалися?

– Не знаю, – Пані знизала плечима. – Анна того дня повернулася від лікаря зовсім іншою людиною. Ніби підмінили. Почала швидко збиратися, нічого мені не пояснивши. Лише натякаючи на нове життя, яке допоможе почати Ядвіга. Розказала, як дочекалася її біля лікарні, непомітно простежила, дізналася, де Ядзя мешкає.

– Де?

– Згадувала готель «Жорж». Я ще здивувалася: така файна пані, а чомусь не має власного помешкання.

– Тобто Анна лише збиралася зустрітися з Ядвігою?

– Мала такий намір.

– Потому її життя могло змінитися?

– Мала на те надію.

– Вони зустрілися чи ні?

Пані знову гойднула плечима.

– Знаю хіба, що Анна знайшла окреме житло. Там, де їй перерізали горло. Ви ж розумієте, пане, між курвами нема тісної дружби.

– Навіть тепер, під загрозою небезпеки?

Брови жінки знову стрибнули вгору.

– Небезпеки?

– Різник.

Жінка відмахнулася.

– Все одно не змусить триматися гуртом. Зрозумійте нарешті: наше щоденне життя без Різника небезпечне. Кажу навіть про тих, хто живе в лупанарах. Мужчини – істоти, яких дуже важко передбачити. Ось сиджу тут із вами, балакаю, а не є певна, що не ховаєте ножа чи бритву в кишені. Ви, пане, можете бути тим Різником, як і всякий інший. Або забратися з вулиць, або – працювати, дякуючи Богові за кожен новий прожитий день. Більшість дівчат має уявлення про кінцеву мету праці, кожна свою.

– У вас – яка мета?

– Ви вже чули. Протриматися тут іще рік. Зібрати грошей. Перебратися в провінцію. Одружитися з учителем чи інженером. Народити йому сина й доньку. Не думайте, я вмію вести господарство. Я буду комусь доброю дружиною.

Тепер у голосі Пані звучало щось нове, не чуте за весь час розмови.

Кошовий не знав, чи затримався б тут іншим разом та за інших обставин. Адже розмова поволі ставала цікавішою, жінка потроху розкривалася. Ставала такою, якою прийшла в цей світ, знімала з себе шкаралупу. Але зараз мав іти. Більше від повії все одно не почує. А подумати треба, хоч він майже все зрозумів.

Через це й хотів узяти паузу до ранку.

Розкрив гаманець. Витягнув купюру. Глянув, поклав назад, видобув більшу, простягнув.

– На здійснення мрій. Дякую.

Пані взяла гроші мовчки.

За корсаж пхнула.

Спалося дуже погано.

Поруч мирно сопіла Бася. І Кошовий боявся незграбно поворухнутися: спала наречена міцно, але мала особливість – прокидалася швидко, міг розбуркати необережний рип дощок на підлозі, петель від дверей чи навіть дощ. Варто йому раптово початися серед ночі, й краплі стукнуть у віконне скло, Бася скрикувала, сідала на ліжку, крутила головою, і Клим мусив заспокоювати. Довго так ніколи не тривало, Бася спокійно влягалася на інший бік і швидко провалювалася назад у сон. А Кошовий потім лежав непорушно, чекаючи, поки можна й собі помоститися