Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Що ж там робитимуть тепера?

Отут в тиші несамовитій

Хропуть алюмни, мов побиті,

І своїм храпанням, як знають,

Господню славу возвіщають.

Онті знов столик обступили

І фербля ріжуть, що є сили,

Що хоч позбутись і сорочки:

В руках їх кепські образочки,

Між ними слів, розмов немного,

Лиш «блінд», і «пас», і «без одного»

Та другі оклики чудесні

Свідчать перед людьми і богом,

Що се не тварі безсловесні.

Он там знов у однім нумері

Співають, затуливши двері,

Виводять гучно: «Козак пана»

І «Дай, дівчино, нам шампана!»

Затеє на четвертім році

Ні сонність не тяжить на оці,

Ні пісні не лунають скочні -

Там люди старші і статочні,

Що швидко мури ті покинуть,

Що швидко, мов орли, полинуть

В життя громадське, до роботи:

З них повиходять патріоти,

Отці, борці, підпори трону,

Підпори віри і закону.

Тож про будущії надії,

Про плани й замисли важкії,

Про бої й жертви грандіозні

Тут йдуть розмови серіозні.

Важка іде духова праця:

Вони хлопістики учаться.

Пан Едмунд був незлий з природи -

Та се й про чорта мож сказати.

І сли б багатства, блиску, вроди,

Нам’єтної душі й свободи

Йому не довелося мати,

Він з своїм розумом спосібним,

З своєю волею твердою

Став би робітником потрібним,

Став би борцем у чеснім бою.

Та всі оті природні дари,

Котрі на тисячу одному

Даються,- мов злуднії мари

Його тягли, а все ід злому.

Відмалку без границь пещений,

Пихи і гордості навчений,

Звик до неробства, і до ліни,

І до розпусти для відміни.

У всьому мав він вольну волю,

Не знав в житті не то що болю,

А навіть прикрості малої;

Над ним тряслись отець і мати,

Чого забаг, те мусив мати,

Хоч муки, прикрості чужої.

А як отець не хтів що дати,

Давала тайком люба мати;

А як і мати не дала що,

Найшовсь між слугами ледащо,

Що паничеві для прислуги

Готов був в горе пхнути других.

Тому ж не чудо і не диво,

Що всі нам’єтності неситі

Пожаром розгорілись живо,

Нездержувані і некриті,

Підсичувані щохвилини,

Без тями, мов бурливе море.

Нічим для нього плач дівчини,

Нічим важке батьківське горе.

На просьби в нього, на закляття

Зовсім мов не було поняття,

Лиш сміх веселий, жарт дотіпний…

Чужеє горе відчувати

Він мов зовсім не був спосібний.

Немов у тім прекраснім тілі,

В котрім, даєсь, всі ясні, смілі

Природи замисли сповни́лись,

Котрого б бог сам не повергся,-

Всі дари вповні находились,

Крім найкращого дару - серця.

Погідна ніч літня в підгірськім краю.

О кілько чарів, кілько в ній краси!

Там в далі гори-велетні дрімають,

Тут цвіти, трави в перлах із роси;

Лящать так дзвінко соловії в гаї,

Чорніють грізно бо́ри та ліси,

Ріка шумить, бурлять холодні, чисті води,

Таємна казка мов про дивний сон природи.

І люди сплять. Стирчить он плуг у полі,

В городі коні спутані хрумтять

Траву росисту; пес вокруг стодоли

Вартує; другий гавкнув з-поза хат

І стих… О горі чи о кращій долі

В хата́х малії і старії снять?..

Витайте, ясні сни, на віках сього люду,

І золотіть хоч ви життя їх, повне труду!

А понад всім тим сонним, тихим ра́єм

Склепиться чистий, тьмавий звід небес.

Кровавий місяць вирина за га́єм,

На хвильку поза срібну хмарку щез

І знов явився. Незміримим пла́єм

Пливуть зірки, і кілько-то чудес,

Святих, великих мрій о щасті і любві,

О земле, в ніч таку нашіптують тобі!

О краю мій, Підгір’я ти прекрасне,

Як я люблю, як я люблю тебе!

Мов зірка та, що світить і не гасне,

Так та любов в душі моїй живе.

О, чом же ти, хоч гарне, так нещасне?

Хоч вічно юне - хоре та слабе?

Як радо дав би я для щастя люду твого

Пролити хоч сей час всю кров із серця мого!

Та ба, минув той час, коли ліком

Була кров чиста й щира на проказу.

Не жертви треба днесь, а бою з злом!

Побіду не виборюєсь відразу,

А треба в скварі, в стужі йти пішком

Без стежки, кладки і без перелазу;

Без слів шумних, а то й без слави і заплати

Тра вміти жить тепер для тебе, не вмирати.

Уміти жить - отсе велике діло,

Найбільша загадка грядущих днів,

Щоби одним життя так не летіло,

Немов пусті вітри поверх степів,

Або мов буря, що не лишить ціло

Нічого, а все ломить пів-на-пів,

А другим не повзло так важко в горі й бою

І не поїло їх отрутою гіркою.

Уміти жить! Трудне, високе вміння,

Котрого жадна книга не навчить,

А лиш навчає досвід, і терпіння,

Й любов, що всіх ріднить і єдинить.

Щаслив народ, щасливе покоління,

Що зможе жить як слід, зуміє жить!

Для нас же, по котрих котилась доля валом.

Нове життя є днесь лиш пісні ідеалом.

В чудову ніч через Підгір’я сонне,

Мов лютий звір зірвавшись з пут, жене

Якеєсь диво чорне, невгомонне,

Могуче, гримотяче і грізне.

Під ним земля тремтить і глухо стогне,

Простір край нього втече, лиш мигне,

Кривавий взір