Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

12—13, 15, 16. ">[155]. У попередніх текстах «Загублена історія втраченої держави» та «Проект „Україна”: таємниця Михайла Грушевського» ми неодноразово цитували сучасних дослідників, які паралельно і незалежно один від одного довели: ніяких об'єктивних та суб'єктивних умов для самостійного державного існування «України» станом на 1917 р. не існувало і існувати не могло, оскільки і «України» як такої в природі не існувало. А існувало близько шести десятків нетотожних за обставинами розвитку територій, які тільки 1939 р. були силоміць об'єднані в одній державі товаришем Сталіним та партайгеноссе Гітлером.

Поразка Німеччини вибору Скоропадському не залишала. Західні альянти, вірні союзницьким зобов'язанням, легітимною державою визнавали тільки небільшовицьку Росію, не визначаючи наперед форму її державного устрою. Не забезпечивши товариські, партнерські стосунки з режимами, які утворилися на уламках колишньої Росії, про подальше самостійне державне існування було годі й мріяти.

Теоретичні та практичні можливості для проведення самостійного зовнішньополітичного курсу зростали з кожним днем наближення до кінця Світової війни. 2 вересня уряд призначив свого представника при Всевеликому Війську Донському – ним став М. Славинський. Насамперед сторони врегулювали болюче питання двосторонніх відносин – про розмежування сфер впливу та відповідальності в Донецькому басейні. 14 вересня уряд уповноважив міністрів шляхів сполучення та торгу і промисловості «підписати додаткову угоду з урядом Всевеликого Війська Донського стосовно спільного регулювання питань, які стосуються Донецького басейну, і привести її в дію, не чекаючи підписання загальної угоди». 28 вересня уповноважили міністрів Гутника та Ржепецького «на ведення з представниками уряду Всевеликого Війська Донського переговорів щодо укладання торговельної та митної угод і на підпис… відповідних проектів згаданих угод». Ще один відомий на сьогодні практичний наслідок двосторонніх відносин – пропозиція постійного представника Петра Краснова при гетьманові генерала Олександра Черячукіна про створення особливої комісії для задоволення за рахунок УД всіх потреб збройних сил, які діють проти більшовиків (21 листопада).

Офіційно на спроби організації Добровольчої армії уряд Скоропадського вперше відреагував 12 вересня. Вислухавши інформацію військового міністра про наявність на території УД «організації, яка вербує членів Південної Добровольчої армії», Рада Міністрів доручила з'ясувати ставлення до цієї справи німецького командування. Яку відповідь дало останнє – наразі невідомо, але відомо, що після відходу німців, а саме 27 листопада, уряд визнав, що 10 млн карб, на її потреби «можуть бути асигновані за певних умов, які можуть захистити інтереси України в її спільній з іншими державами боротьбі проти більшовиків». Заразом визнали «вкрай доцільним» провести в Києві у другій половині грудня «конференцію урядів держав, які федеративно об'єднуються з Росією», та опрацювати програму її роботи, заснувати представництва УД при Добровольчій, Південній та Донській арміях – для «узгодження воєнних дій» Збройних сил УД проти більшовиків.

Отже, ставлення Києва до російських нерадянських територіальних державних формацій цілком справедливо треба охарактеризувати як «доброзичливе», більше того – «гетьманський уряд надавав всіляку, особливо ж військову допомогу Дону. Подібні ж стосунки складалися й між Україною і Кубанню»[156]. Слово О. Лупандіну: «…гетьманський уряд… сприяв підтримці антибільшовицьких сил у Росії, що стали на шлях самовизначення. У відносинах з Кубанню і Всевеликим Військом Донським, окрім підтримки українського національного руху шляхом субсидій українським організаціям і видавництвам, як це робилося в Криму і організацією чого займалось Міністерство закордонних справ, були присутні ще й військові аспекти. Український уряд надавав цим державним утворенням зброю для боротьби з більшовиками».[157]

Результат цієї обопільної, ризикнемо так її назвати, «доброзичливості» та співробітництва на культурному й військовому напрямках – стратегічний зовнішньополітичний прорив, значення якого для УД важко переоцінити. 7 серпня Україна і Всевелике Військо Донське підписали угоду про багатостороннє співробітництво та обмінялися дипломатичними місіями. Практично це означало встановлення офіційних стосунків УД з тими державними формаціями, які визнавалися легітимними і законними, і їх населенням, і, що найважливіше, – країнами Згоди. Скажемо прямо: угода 7 серпня відкривала практичні можливості для офіційного визнання з боку Антанти.

Румунія

Ще один перманентний головний біль гетьманського МЗС – стосунки з Бухарестом. Псувати стосунки із союзником Антанти – не випадало. Отже, 2 жовтня Рада Міністрів ухвалила створити «особливу нараду» для переговорів із румунськими представниками, що прибули до Києва, до якої включили міністрів закордонних справ, фінансів, торгу й промисловості. Які практичні наслідки переговорів і чи відбулися вони взагалі – наразі невідомо. Відомо натомість, що 11 жовтня «надзвичайними представниками українського уряду» у Румунії стали Дашкевич-Горбацький і генерал Баженов, якого того ж дня призначили офіційним представником у Швеції.

21 листопада український уряд висловив своє гостре незадоволення оголошенням румунського військового командування про приєднання, до слова, абсолютно незаконне і безпідставне, Хотинського повіту Бессарабської губернії до Румунії. Попри це, за тиждень, 28 листопада, уряд УД ухвалив передачу управління та охорони румунських військових складів, які знаходилися на території України, «румунській військовій владі».

Хто такий Борис Баженов?

Баженов Борис Петрович. Народився 31 липня 1871 р. на Харківщині. Випускник 2-го кадетського корпусу (1889) та Миколаївського кавалерійського училища (1891), Миколаївської академії Генерального штабу (1898 р., по 1-му розряду із малою срібною медаллю і з занесенням імені на мармурову дошку). Службу проходив на стройових командних та штабних посадах. 1913 – генерал-майор, з 30 липня – начальник військових сполучень Петербурзького військового округу. Учасник Першої світової війни: генерал-квартирмейстер 6-ї армії (серпень 1914 – липень 1916, начальник штабу 42-го окремого армійського корпусу (січень – вересень 1917 p.).

Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1900); Св. Анни III ст. (1903); Св. Станіслава II ст. (1905); Св. Анни II ст. (1906); Св. Володимира IV ст. (1909); Св. Володимира III ст. (1912).[158]