Читати книгу - "Ліки від страху"

й слабує часто, сил у неї ніяких нема терпіти її сучі вибрики, — неквапно й статечно повідала бабця Явдоха. — От хоч взяти, приміром, сім'ю Карельських — теж дівка доросла в них. І з чоловіком у неї щось там не вийшло. Проте живе зі своїми батьками, малого виховує, поводиться як людина пристойна, працює і додому іще роботу бере, Щоби хлопця свого усім вдовольнити, ні в чому щоб сиротою-безбатченком не почувався, то й одно про неї слово: окрім доброго, нічого поганого не скажеш…

Я дуже зрадів такій достойній поведінці дорослої дочки в родині Карельських, але зараз мене більше цікавила непристойна поведінка Пачкаліної, і я постарався скерувати розмову, що завертала в наїжджену колію, у потрібний мені напрям:

— Можливо, Катерина ще молода? Перебіситься, народить дитину, та й все стане на своє місце?

— Це Катька молода, кажете? Та їй у цім году, вважай, тридцять стукнуло, а вона щовечора накрутить на собі кучері-принадки — й пішла по мужиках. Їй мати каже, святий хрест, сама не раз чула, вгомонися, каже, Катре, будь людиною, як всі люди, не скурвлюйся, не дешевись, а вона сміється нахабно в очі: з моєю яскравою красою, отвічає, з моєю вродою, каже, я собі можу щонайрозпрекраснішого мужа знайти. Та тільки, видно, краса її потрібна на один раз, поміж пальцями поялозити, а от женитися — щось не видно охочих.

— Ну а як же перший її чоловік?

— Сашко Пачкалін? Авжеж, пам'ятаю я його, літ вісім або сім тому він на їй женився. Та нажилися вони разом, як ворони на паркані: місяців зо два все в них було ніби нічого, а тут вона взяла та не прийшла додому ночувати, загуляла десь, видно, добряче. Ну, він їй ранком, звісно, поставив ліхтарі попід очі, зібрав свій сундучок і матері, Надії, себто, Іванівні, каже: «Дуже я вас, мамашо, поважаю, бо ви у всьому правильна людина, але навіть заради вас із отою, прости господи, лахудрою жити не бажаю». Та й все — тільки його тутечки й бачили, тільки й пам'яті в неї лишилось, що фамілію його при собі носить. І загуляла. Й горілочку випивати стала чи там вино яке, не знаю вже, даремно казати не етапу, разом з нею ми не пили. Дідько знає з ким водиться, от і міліція трус робити явилась, а мати від переживань усіх цих до больниці попала. Та й як тут не попадеш, коли одного дня заявляється міліція, обехеес, трус роблять, весь дім догори ногами, імущества всякого безцінного тьму-тьмущу забирають, а другого дня знову з'являються, нібито не так все зробили чи права вони не мали забирати, словом, розібрати там нічого неможливо…

— А звідки ж у Катерини майна стільки набралося? Із зарплати її?

— Яка там зарплата! Сімдесят керебе в місяць! На такі гроші купиш собі шуби, авжеж! Я так думаю, що це від Миколи Сергійовича лишилося, від колишнього залицяльника. Оце за нього якраз, так я думала, що вона й вийде заміж, зо три годи вона з ним ходила. Та щось там у їх чи то не склеїлося, чи ще щось, але пропав він зовсім, значить, казали навіть люди, ніби посадили його. А Катька, видно, поважала його або ж боялася, та тільки трималася, в кожнім разі, пристойно при йому. Він мужчина начальственний був. Та й по йому видно, значить, ото глянеш бодай разочок, що в нього всього повно, і грошей, і жінок, і добра всякого, а краще сказати — нахальства. Важно себе тримав. Але й під його важність, видно, знайшлася цупка струна…

— А давно його тут не видно?

— Та вже зо два годи, як не з'являється…

Я ще трохи погомонів із бабцею Явдохою, але тут заплакав оцей-о, стара взялася загалакувати його й дужче розгойдувати коляску, а я увійшов у під'їзд, піднявся скрипучими сходинками в бельетаж і подзвонив у двері Пачкаліної.

Я стояв на сходах у темряві, тож із освітленого передпокою Пачкаліна ніяк не могла побачити мене, й, коли ступив на світло, вона, все ще не впізнаючи мене, мовила своїм тягучим голосом, таким несхожим на той, що виводив щойно про милого лисого:

— Дозвольте, товаришу, дозвольте, щось не пригадую я вас…

Я усміхнувся:

— Здрастуйте, Катерино Федорівно. Ми з вами нещодавно бачилися. Оце надумав іще разочок навідатися — без попередження. Нічого?

— Ой, не впізнала я вас, значить, не впізнала. Гостем будете, заходьте, значить, гостем будете…

Дещо вже поруйнована мальовничість бенкетного столу щедро рясніла недоїденими сардинами, салатом, копченою ковбасою, оселедцями, картоплею в олії, була тут розтерзана варена курка, пластмасовий бідон із пивом, кілька пляшок. Я тільки-тепер згадав, що за цілий день так і не вдалося як слід поїсти. Але цей банкет призначався не для мене, а для пикатого парубка в териленовому костюмі. На його підмізинному пальці блищав товстий різьблений перстень, а мізинець увінчувався довгим сірим нігтем.

— Здорово, — сказав він. — Хена мене звуть, чув? Ти чо?

Він вималював своє ім'я з придихом, і замість «г» у нього виходило густе, насичене «х».

— Ну, ти чо? Чо тут топчешся, друх, бач: площадка зайнята! Ти чо? Плацкарту показати? Давай мотай відсіля, а то я тебе живо на образа пошлю…

Парубок був добряче п'яний — видно, сидів тут давно. Я спокійно присів на стілець, роззирнувся.

— Ти чо? Потолкуємо? Може, вийдем? Потолкуємо?

Я подививсь на Гену й засміявся. З вигляду хлопець був схожий на продавця закордонного меблевого магазину — у них, як правило, такі ж зажерливі, але тупуваті обличчя. Й те, що він хотів «качати права», також виглядало кумедно, «вурки» про таких кажуть: «Не так блатний, як голодний».

— То моя женщииа, вперто бубонів Гена, — й ти до неї носа не пхай. Якщо ти до мене як людина, то і я з тобою вип'ю. Зара булькнемо по склянці, й порядок. Катько, наливай…

— Я з тобою, Гено, горілки не питиму. Я інспектор МУРу й прийшов сюди у справі. Отож посидь десять хвилин спокійно.

— Як не будеш?