Читати книгу - "Викривлений простір"

— Тож мені видається, прийшов час підбити підсумки. Чи не так? — звернувся Майкл Арм до Клітоцибера. — Я слухаю тебе.

— П’ятдесят чотири відсотки нікі, котрим електрод через гірус цингулі вводиться до центру аферентного синтезу, перемогли в боротьбі за існування інших нікі, котрим електрод вводиться до больових центрів.

— Так, прекрасно. П’ятдесят чотири відсотки. Це значить, що більша половина щасливих нікі перемогла своїх нещасливих партнерів. Прекрасно. Підтвердження моєї теорії. Щасливі мусять перемагати. Безумовно. Тож варто ставити перед Центром питання про штучну стимуляцію парагіпокампальної звивини мозку добровольців. А потім побачимо. Гадаю, цей експеримент можна припинити. На завтра даю тобі день відпочинку. Готуйся, до нових робіт.

— Добре, професоре. Але чи вас не цїкавить моя думка щодо цього експерименту?

— Ні, не цікавить, — Майкл Арм зверхньо, самовдоволено посміхнувся.

— Але дозволите сказати?

— Чому б і не сказати, Клітоцибере. Скажи.

— Ви погано закінчите, професоре.

— Що маєш на увазі? — голосно розсміявся біолог.

— Я лише виконавець ваших планів, але коли думаю про сутність ваших досліджень, професоре, я відчуваю, як мною опановує щось таке… А коли кібер не може чогось пояснити, тоді він думає про коефіцієнт дельта Ір. Не запитуйте, професоре, що це таке. Я не знаю. Але ми, біокібери, назвали цей фактор коефіцієнтом дельта Ір. Це може бути передчуття якихось дій, що суперечать класичній логіці, Первинній програмі. Це може бути хворобливе бажання втрутитися в життя людей. Я працюю з вами не перший рік, професоре, і бажаю вам лише добра, але люди створили нас, біокіберів, аби ми постійно нагадували про…

— Облиш, Клітоцибере. Ти мені набрид. Нам обом треба добре відпочити. — Біолог масував правою рукою груди в області серця, що почало турбувати останнім часом, кілька разів глибоко вдихнув і продовжив по паузі. — Іди відпочивати. Не маю бажання слухати твої занудні повчання. Без тебе достатньо клопоту.

Клітоцибер стояв, схрестивши руки на грудях, дивився на професора з невимовним жалем, мов на нещасливу нікі, що лежала на денці клітки з прокушеним горлом.

Ще вчора не повірив би, аби сказали, що сьогодні його, свідомість затьмарюватиметься пеленою не усвідомленого до кінця бажання втрутитися в людське життя.

Він був ще зовсім молодим біокібером, і навколишній світ був для нього продовженням зрозумілого і цікавого уроку в просторій аудиторії комбінату біокібернетики.

Він знав, що інколи приходять хвилини, коли кібер може відчувати себе людиною. Про те їм говорили на комбінаті. А вже старі біокібери нагадували про хвилини, коли з’являється раптове бажання бути вершителем чужих доль.

І ось ця хвилина прийшла до нього вперше.

Біокібер Гіднум стояв за скляною перегородкою, за котрою — люди навколо операційного столу. Операція тривала вже другу годину.

Три місяці тому Гіднум був направлений на роботу до Інканського дослідного центру проблем довголіття. Ці перші місяці в його обов’язки входило небагато — лише технічне забезпечення операцій. Його ще не допускали до експериментальних робіт, до участі в наукових розробках. Він був звичайним кібером-виконавцем, від котрого, проте, залежало багато — життя людей.

Гіднум дивився на того чоловіка, захованого за зеленими стерильними прістамц, за кольоровим плетивом дротів від датчиків, за сигнальними телекаріусами моніторів, за постатями хірургів, теж стерильно-зелених, схожих від того на древніх, казкових крокодилів.

Дивився на чоловіка, життя котрого залежало і від тих людей, чиї обриси спотворювало товсте скло перегородки, і від нього, біокібера Гіднума.

Він розумів: його стан, висловлюючись людськими термінами, — хворобливий. Але намагався збагнути, що ж спричинило до внутрішнього протесту.

Всіма силами прагнув прогнати від себе те відчуття, але йому видавалося, що чоловік, захований за зеленими прістами, повинен… померти. Кожна клітка його біокібернетичного єства болісно напружувалась у боротьбі з тим відчуттям, з тою страшною думкою, що чоловік за стерильними прістами не заслуговує на продовження життя. Якусь мить навіть сумнівався — може, його спонукує до цього збудження еманаційне поле когось із хірургів чи біокіберів операційної обслуги? Але ні… Ось Ніколіан Бер, голова Центру проблем довголіття, вже старий, сухорлявий, як ніжка тразона, але бідовий і затятий у своєму гніві і своїй доброті. Знав, що Ніколіан Бер — не янгол, але розумів найменші порухи його бажань, навіть інколи вгадував зародження химерних наукових прожектів у голові вченого. Жодного разу за останніх три місяці еманаційне поле Бера його не дратувало. Ось Тихін Раст схилився з блискучим ланцетом, напружений, як демпфер модулятора, вдивляючись в таке зрозуміле для нього людське начиння. Ліворуч — Антін Верес, молодий науковець. А за ним — перфузіолог Максим. Він їх знав не перший день. Але ж хто був причиною його болісного неспокою?

Гіднуму хотілося прочинити прозорі пластикові двері, підійти ближче до операційного столу, аби все зрозуміти. Але зробити того не міг. Мусив напружено слідкувати за показаннями датчиків, центрального монітора. І тому залишалося лише здогадуватись — яке зло вчинила ця людина, така маленька, безмовна і нерухома, в повній залежності від цих моніторів і газопроводів і ще безлічі всіляких пристроїв? Може, вона спричинила чиюсь смерть? Може, проводила досліди, позбавлені людяності?

Ніколіан Бер закінчував операцію заміни хворого серця на біокібернетичний протез. Навіть через товсте скло перегородки Гіднум чув його гортанні накази, а часом просто окрики. Отже, той чоловік мусить жити?

Гіднум знав, що ніколи, ні за яких обставин не вчинить нічого, що суперечить Первинній програмі. Ніякі внутрішні збудження, асоціації не сформуються у програму спонтанної дії. За будь-яких обставин він, як і належить біокіберу, виконуватиме всі настанови інструкції: підтримуватиме рівень кисневого обміну в межах п’яти літрів за хвилину, затримуватиме в руслі респіраторного блока не менше одного відсотка двоокису вуглецю,