Читати книгу - "Списоносці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Слухай, Акоше, — сказав він, — тебе можуть запідозрити і арештувати через якусь непередбачену дрібницю. Запитають, хто ти?
— Йово Михайлик, — відповів я машинально.
— Де народився і коли?
— В Крайці, області Вараждін, у 1886 році.
— Хто твої батьки?
— Поміщики, які в 1900 році оселилися в Італії, — лопотів я всміхаючись. — Батько програв у карти все майно і через цілковите матеріальне і моральне зубожіння…
— Досить, дякую, — сміявся Титус. — Прошу відповісти, які найбільш визначні події ви пригадуєте з часів, коли жили ще в Крайці?
Я удавав, ніби глибоко задумався.
— Будь ласка. Які події… Так… Щось пригадую. Пригадую, як згорів паровий млин. Мені було тоді років п'ятнадцять, і мене дуже вразила ця подія. У вогні загинуло шість робітників. Сердега дядько Мілош теж. Пригадую його сиву бороду, що спадала аж на груди, і червону феску, яку він носив, хоч і не був мусульманином.
— За урок ставлю відмінно, — хитнув головою Титус. — Досить. Очевидно, слідчі після допиту перевірятимуть дані. Вони поїдуть до Крайца і з'ясують: був такий поміщик Йово Михайлик; правда і те, що він програв у карти своє майно і переїхав в Італію, до свого старшого брата. З того часу ніхто нічого не знає про сім'ю Михайликів. А про дядька Мілоша, про пожежу ще й сьогодні згадують селяни.
Дорогий сину, думаю, тепер ти розумієш, для чого потрібна була ця ретельна підготовка. Я вже знав, як треба правити службу, сповідати. Вивчив і те, як мушу поводитись у поїзді, в машині, кареті, де і як мені молитись. Титус звернув увагу навіть на те, чи правильно я піднімаю рясу, коли заходжу по східцях у вагон чи виходжу з нього. Ці подробиці, ці незначні деталі дуже важливі.
Тільки там, у семінарії, я почав усвідомлювати, що то за величезна сила єзуїтський орден. Протягом століть методи єзуїтів ставали дедалі більш витонченими, досягали мистецького рівня. Невпинно систематизуючи свої знання, єзуїти старанно вивчають нові обставини і завжди відповідно до них визначають тактику.
Пригадую одну розмову з Титулом. Вона відбулася вночі, коли моє навчання вже закінчувалось. Не знаю, що сталося з Титусом, але він був особливо товариським. Розмовляли ми про все, і раптом патер сказав:
— Усе-таки, Акоше, мучить мене совість… Завжди молитимусь за тебе…
Я здивовано глянув на нього.
— Не слід було б відправляти тебе в дорогу з такими поверховими знаннями. Але, на жаль, іншого виходу нема. Наш приятель, державний секретар, щодня цікавиться тобою.
— Поверхові знання? Адже я знаю більше, ніж архієпіскоп…
— Багато чого ти ще не знаєш, друже. А життя несподівано може поставити тебе в такі обставини, що ти провалишся…
— Нічого собі, втішив, — сказав я посміхаючись.
— Вірю, що в роботі тобі допомагатиме бог. — Титус замовк, витер чоло і замислено глянув на мене. — Ти знаєш, до війни я жив у Римі. Перед тим, як виконати своє перше завдання во славу святої церкви, я вчився і готувався до нього цілих три роки.
— Ти теж брав участь в операціях?
— Так.
— Де?
— Справа не в країні, — сказав ледве чутно. — Я мусив жити серед робітників майже два роки. Господи, скільки всього я мав вивчити! Навіть їх лихослів'я. Повинен був знати не тільки мову тієї країни, а й діалект відповідного промислового району, навіть жаргон, яким користувались робітники того чи іншого заводу. Так, Акоше, я мав знати, як робітник сякається, як справляє свою потребу.
— Про це ти ніколи мені не говорив…
— Багато про що Ми не говорили, — зауважив Титус. — Ті два роки були для мене дуже доброю школою. Робітники… Ти навіть уявити не можеш, що таке робітничий квартал. Гріх… гріх… Правда, вони щонеділі ходять до церкви, але не для того, щоб укріпляти душу чи позбутися гріхів, а просто за звичкою, бо ходили їхні батьки, діди. До церкви ходять за звичкою, як і в шинок або дім розпусти. Робітники насміхаються з отців духовних, як і з розпусниць. Потім я узнав і їхніх духовників. Так, не дивуйся. Там я познайомився з агітаторами, з червоними проповідниками і зрозумів усю глибочінь небезпеки. Більшість не розуміє, не бачить того, що ми приречені на загибель… — Титус помовчав. — Знаєш, Акоше, що могло б урятувати християнство від перемоги отого наброду? Інквізиція. Потрібна нова інквізиція, новий хрестовий похід.
Це приголомшило мене.
— Титусе, ти справді думаєш, що той набрід може перемогти нас? Невже сучасні варвари знищать християнську культуру і цивілізацію?
— Я справді думаю. Хоча до перемоги не так уже й близько — можуть минути ще століття.
— Але тоді… якщо це так, якщо так станеться…
— Ти хочеш спитати, для чого нам тоді боротися?
— Саме так.
— Бо в цьому наше покликання. Це воля божа. Він знає, що робить і для чого. Бог уже безліч разів карав людство. Знаєш, я дуже часто замислююся над питанням розвитку світу. З волі божої протягом століть існувало і ще й досі існує поганство. Християнській святій церкві нема ще й двох тисяч років. А що було до християнства протягом мільйонів років, перед народженням Христа? Не знаємо, бо людський розум обмежений. Я не кажу про це нікому, але інколи думаю, що бог покарає людство за всі його гріхи, причому покарає не пошестю, не потопом, а червоними. Можливо, це смертельно вразить християнський світ, але колись, через століття чи навіть тисячоліття, бог створить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Списоносці», після закриття браузера.