Читати книгу - "Списоносці"

— Але прошу тебе…

— Ти вже досить говорив! — перервав мене Титус. — Тепер слухай мене і виконуй мій наказ, інакше я зніму з тебе свою руку і ти загинеш.

Я з жахом дивився в очі Титуса. В них палала божевільна віра одержимих.

— Ти міг би відповісти на питання, чому покінчив з собою чоловік Анни-Марії? Або від кого ти дістав вказівку на фальшиве свідчення? Може, ти покажеш документ про здані державі коштовності, куплені за гроші капітана Капоші? Такого документа нема. Гадаю, що начальника генерального штабу, а то й державного секретаря, напевно, зацікавили б і подробиці самогубства нещасного капітана. Та й унтер-офіцер загинув при таких жахливих обставинах. — Титус схопив мене за груди. — Є такі, що все це знають про тебе і дуже хотіли б, щоб ти став перед судом. Але поки я поруч з тобою, цього не буде. Коли думаєш вирушати?

Я отетерів. Груди стискали жах і ненависть.

— Коли накажеш, — тільки й видавив я з себе.

Ніч я провів у Анни-Марії. Цокочучи зубами, шукав заспокоєння в її обіймах. Приємно було думати, що є людина, яка поважає і кохає тебе. Хотілось розповісти їй про все, вилити свою душу. Але я не зробив цього, і дуже добре, що не зробив. Бідолашна Анна-Марія! Вона обняла мою одурманену голову і гладила її, тихо шепочучи щось мені на вухо. Я не розбирав слів.

Раптом Анна-Марія заголосила.

— Кохана Анно-Маріє, чого ти плачеш? Я образив тебе?..

— Ні… ти ні…

— Що ж сталося?

Вона уткнулася заплаканим обличчям у мої груди і заголосила ще дужче.

Це були жахливі хвилини. Тоді я не знав, що ті сльози викликала сумна розлука. Лише наступного дня я дізнався про це, знайшовши в своїй кишені листа. Кілька рядочків, але я зрозумів усе.

«Коханий!

Коли читатимеш ці рядки, я буду вже в дорозі до Швейцарії. Я не хотіла їхати, адже мені так чудово було з тобою. Ти знаєш, що я кохаю тебе, хай бог буде мені свідком у цьому. Тепер, можливо, повіриш, що я ніколи не кохала іншого. У останню хвилину думатиму тільки про тебе. Серце моє з тобою.

Твоя Анна-Марія».

Папірець тремтів у моїй руці. Я вдивлявся в рядки, прочитав їх вдруге, вп'яте, вдесяте… І раптом… Спочатку не повірив своїм очам… Ні, це неправда. Мабуть, мені примарилось. Або випадковість. Ні, це не випадковість! Я в думці склав початкові літери останніх речень: «Ти-Т-У-С». Отже, Титус. Він розлучив мене з Анною-Марією!

Того ж дня до обіду я відвідав свого друга в інституті. Він прийняв мене так люб’язно, ніби нічого і не було ніж нами.

— Виглядаєш дуже виснаженим. Сідай.

Я відчував: якщо не нападатиму, моя хоробрість зникне.

— Титусе, — почав я тремтячим голосом. — Давай гратимемо відкритими картами.

— Давай, але попереджаю — я не гравець у карти.

— Ти відправив Анну-Марію?

— Навіщо?

— Бо цього вимагали інтереси організації.

— Чому ти не поговорив про це зі мною?

— Акоше, схаменись, нарешті. Забудьмо про вчорашнє, станьмо знову добрими друзями.

— Ти гадаєш, це можна забути?

— Знаю. Ти мені потрібен. Вчора я був нахабою і насильником. Ти примусив мене. З Анною-Марією нічого не станеться. Обіцяю.

— Чому ви так вчинили зі мною?

— Акоше! Все буде гаразд! Зрозумій, нарешті, що ти й надалі залишаєшся офіцером служби. Тебе можуть підвищити на досаді, і ти через кілька років знову надінеш форму.

— Вчора ти говорив не так.

— Я сказав, що ми зарахували тебе в штати таємної служби. Ти матимеш ті ж права, що й раніше. Ти не єдиний.

Довго ще говорив Титус. З його слів мені стало ясно, що не все він може сказати. Тоді що означає вчорашня сцена? Патер і це пояснив. Він дав зрозуміти, що примусить мене лишитися біля нього, якщо я цього не зроблю по-приятельськи.

— Даєш слово, що з Анною-Марією нічого не станеться?

— Акоше, усі ми живемо волею господа бога.

Довго роздумував я над його словами і ждав, щоб він сказав ще щось.

— Якщо я опинюсь у Хорватії, хто дбатиме про моїх дітей?

— Ага, діти. Я думаю, ми знайдемо спосіб, щоб вони спокійно вчилися і далі.

— Гаразд. Поясни докладніше моє завдання.

Титус посміхнувся. Підняв руку.

— Стривай. Давай спокійніше. Все це не так уже й просто. Як у тебе справи з латинською мовою?

— Колись я розмовляв непогано…

— Ти переберешся на три-чотири місяці сюди, в семінарію.

Я витріщив очі на Титуса. В першу мить подумав, що він з'їхав з глузду.

— Ти мусиш ближче ознайомитися з нашим побутом, життям і вивчити дещо.

— Не розумію, чому це я повинен ознайомлюватись з життям ордену? Чи не святого отця ти хочеш з мене зробити?

Ледве помітна посмішка майнула на обличчі Титуса.

— Hi, нe про це йдеться. Але щоб успішно виконати завдання, тобі доведеться на якийсь час переодягтися в рясу. Вона буде твоїм щитом. Я не вірю у випадковість і тому розробив план до найменших подробиць. Якщо ти не допустиш якоїсь грубої помилки, твоє відрядження буде успішним.

Його слова сповнили мене радістю, спокій розлився по всьому тілу. Мене схвилювало дружнє піклування Титуса, і я забув про кривду.

Наступного дня я повідомив економку, що від'їжджаю надовго і перебрався в семінарію. Навчався там