Читати книгу - "220 маршрутів"

— Хороший текст для наліпки.

— Ага, тільки я вже його десь використав. — Кайтек замислився, наче намагався згадати, де саме. — Ненавиджу її!

— Кого?

— Свою стару.

— Дурня.

— Усе має бути завжди так, як хоче вона.

— У всіх так. Думаєш, моя інша? — сказав Міколай, але Кайтек пропустив його слова повз вуха.

— І все одразу перераховує на гроші. Бабло! Завжди одне бабло! Вигідно — не вигідно. Дешево — дорого. Заробляю чи докладаю свої? — говорив він сам до себе. — Навіщо тобі були потрібні тоді палички? — він різко змінив тему.

— Просто.

— Тобто пощипуватися?

— Усе трохи складніше.

— Але така примітивна особистість, як я, цього не зрозуміє, так? Ти це хотів сказати?

— Ні, — Міколай не дозволив агресивним інтонаціям Кайтека спровокувати себе. — Зрештою, якщо тобі так уже цікаво: я хотів понтонутися, — визнав він, щоб закрити тему.

— Кожен когось удає, це не гріх. Ти вдаєш ударника?

— Замовкни! — вирвалося в Міколая, може, зарізко.

— Он воно що. То все ж таки я вгадав. Ні, це цікаво. Навіть дуже. Ударник. Гм, узагалі, шкода.

— Чому?

— Я сподівався, ми якось порозуміємось, але ти ще страшенно наївний.

— Чому?! — Міколай не зрозумів.

— Ти повинен знати, що обираєш. Музика — це суцільний обман, — серйозно проказав Кайтек, так наче повідомив йому одне зі своїх найважливіших переконань. Утім, Малого це не злякало.

— Що ти мені розказуєш!

— Ні. Я знаю.

— Та ну.

— Це найпростіший спосіб заморочити дітлахів. Класний риф, побільше диму, стоїш собі на сцені, горлаєш у мікрофон — і ти володар світу. Простіше не буває. Шмаркачі ведуться на все й думають, що це просто розвага, а ти дурманиш їм голови, ще й лаве загрібаєш. Кого турбує музика? Порятунок світу? Душа? Нікого. Їх цікавлять лише дівки й бабло. Так само, як у політиці. Ти справді хочеш бабратися в цьому лайні?! — у погляді Кайтека був якийсь несподіваний, незрозумілий Міколаєві, біль.

— Тобі таки бракує клепки! — кинув Малий, приголомшений цією тирадою. — Хочеш сказати, ти взагалі не слухаєш музику?! Ніяку?! Зовсім?!

Кайтек лише стенув плечима.

— То мені, блін, тебе шкода! — додав Міколай.

— Чому? — Кайтек усміхнувся, наче заперечував.

— Бо ти або глухий, або...

— Або?

Міколай ніяк не міг собі цього пояснити.

— Ні, я просто в це не вірю!

Світ Малою без музики не існував. Його улюбленою справою було слухання дисків, а відколи зняли гіпс — також спроби створити власні панкові композиції, які він записував у програмі «Guitar Pro», напрацьовуючи матеріал для альбому своєї майбутньої групи. Те, що сказав Кайтек, було за межами його розуміння. Усі слухали музику. Ту чи іншу. Не обов’язково панк, рок, хіп-хоп чи техно, смаки є різні, але чорт забирай, принаймні поп чи денс, хоч від думки про таке Малому ставало зле. Щось не те із цим Кайтеком!

— Я думав, що, може, ми якось ще кудись рвонемо разом, — Кайтек перервав незручну мовчанку. — З наліпками чи ще щось вигадаємо. А ти просто чекав, доки знімуть гіпс? Мабуть, тепер... мабуть, знову почнеш репетиції?

— Не почну.

— Чому?

Міколай скривився з удаваною байдужістю.

— Бо в мене барабанів нема.

— Тобто?!

— Тільки хай-хет і малий.

— І палички.

— Отож.

— То чого тобі бракує?

— Усього: бочки, альтів, тома, тарілок... — Міколай прикусив щоку зсередини й задивився у вікно. Він не бачив обличчя Кайтека, що загадкою всміхався. Для нього це була не така вже й погана новина.

Наліпку вони приклеїли максимум секунд за п’ять. Кайтек і справді вже добре набив на цьому руку. Надруковану на клейкому папері наліпку він приготував ще в автобусі: відірвав захисний шар і клеєм догори злегка затиснув у долоні. На кінцевій досить було на мить спертися на розклад, щоб наліпка пристала до металу чи скла.

Вони роззирнулися довкола. Окрім поблизького аеропорту й літаків, що злітали чи сідали, тут і справді не було нічого цікавого.

— Більшість кінцевих такі, — філософствував Кайтек. — Поняття не маю, що мене ще надихає в цьому. Може, сама їзда автобусами? — роздумував він уголос. Міколай мовчав. — Коли я був малий, вікна нашої квартири виходили на автопарк «Остробрамський», — продовжував Кайтек. — Я міг годинами дивитися, як паркуються автобуси. Я уявляв, що всі вони належать мені, і це я відправляю їх на маршрути. Найкращою розвагою було поїхати автобусом до центру. Машина — це буденність, у нас уже тоді був «Малюк»[18], але автобус — чувак, оце був жир! Закомпостувати квиток, усі ці ритуали. Якось водій пустив мене до кабіни. Повний розрив шаблону! Я їхав з ним від кінцевої «Остробрамська» аж до «Заменецької». Я в житті цього не забуду! Великі машини найкращі! Я завжди хотів стати водієм. Проблема була в тому, що я не міг вибрати між сміттєвозом, автобусом і фурою. Я кілька місяців думав, та врешті автобус переміг. Ці кольорові кнопки відкривання дверей. Зупинки зі своїми назвами й загадковими номерами. Ну, і кінцеві, тобто межі. Спочатку мені здавалося, що це кордони міста, такі собі КПП. Я був шокований,