Читати книгу - "220 маршрутів"

Міколай слухав це все й дивувався. Кайтек зі школи і Кайтек з кінцевої були наче двома різними хлопцями. Малий замислився, чи він так само сильно змінюється в різних ситуаціях. Йому видавалося, що ні, але, можливо, сам він цього не помічав? У Кайтекові його приваблювала якась сила: він ніби й питався — та насправді чудово знав, куди йти, він не вагався — та при цьому складалося враження, що всі його дії — суцільна імпровізація. Дивувало й те, що він без жодних проблем говорив про себе. Міколай завжди вважав, що його думки нікого не цікавлять, і що в них немає ані чогось надзвичайно важливого, ані оригінального, тому переважно мовчав. Коли доводилося, говорив мало. Він волів слухати. Але мистецтво слухати — набагато складніше за вміння говорити. Мало хто здатен слухати. Слухати й розуміти. Слухати — і намагатися почути, що й чому нам кажуть. Слухати, не перебиваючи посеред речення, бо вже й так зрозуміло, про що йдеться. Бо ми ніколи не розуміємо інших до кінця.

Меланія сиділа за столом, спершись підборіддям на долоні, і читала «Сізіфову працю»[19]. Їй лишалося кілька сторінок. Пощастило ж! Побачивши Міколая, дівчина сумно посміхнулася. Та перш ніж вона встигла хоч слово сказати, на гостеві, вимагаючи печива, повисли малі. Він чекав цього, але сьогодні приготував їм ще більшу несподіванку. Перед виходом з дому він склав у рюкзак книжечки й конструктор, які лише займали місце на полицях. Доки їх виймав, очі малих округлювалися все більше. А найдивніше, що дітлахи завмерли, немов чекали на особливе запрошення.

— Може, щось збудуєте? — запропонував Міколай.

— Ходімо, зробимо будинок, — сказала дівчинка братові й висипала кубики на підлогу.

— Дякую, — Меланія ледь ворухнула губами.

Справа була не у вдячності. Міколай просто хотів, щоб у них нарешті було трохи часу побути вдвох.

— Я боялася, ти вже не прийдеш.

— Ми ж домовились!

— Але, здається, на дванадцяту? А вже майже четверта.

— Вибач, якби була можливість, я б подзвонив.

— Нічого. Я рада, що ти тут.

— Я боявся, що ти сваритимешся.

— А я — що з тобою щось сталося.

Він торкнувся її руки. Вона подивилася на нього. У її погляді був лише смуток.

— Що зі мною могло статися? Адже в мене є твоя конюшина.

Повідомлення називалося «Знищ цього листа» і вже сам заголовок Міхалові подобався. Та настрій дещо змінився, коли виявилося, що під ніком «Піранья» ховається Марта із Граєва.

Хтось мені розказує, що недавно бачив тебе на моїй вулиці. Я знаю, що це дурня, тому викинь цього листа в кошик. Марта

І все. Як на неї, це більше, ніж багато. Вона, певно, смертельно ображена. Після канікул він зник і два місяці не подавав ознак життя. Вона точно не повірила, хто б їй про це не сказав, що він був у неї і, як придурок, п’ятнадцять хвилин стирчав перед хвірткою. Який висновок вона могла зробити? Що його там взагалі не було. Він би подумав саме так. Нарешті стара Садовська, її мати, буде втішена. «Я ніколи не подобався цій гарпії!

І якби йшлося лише про Марту, Міхал міг би й виконати її прохання. Але трохи через нудьгу, а ще більше через вроджений дух протиріччя, він відписав.

Короткі, оповиті сірістю листопадові дні не надто відрізнялися один від одного. Удома постійно тільки й говорилося про те, що скоро приїде група юних фінів з Рованіємі. Клас Міхала був у Фінляндії у травні, і тепер мав відбутися зустрічний візит. Варіантами перестановки меблів і безкінечними меню мати мордувала всіх навіть під час найкоротших розмов. Міколай уже від цього втомився: один фін, а стільки клопотів. Адже решта класу меншатиме по інших родинах. То чого так панікувати?! На щастя, на ці кілька днів Міхал віддасть гостеві свою кімнату, а сам спатиме на дивані у вітальні.

Під кінець місяця у Вербицьких почалося «велике фінське прибирання». Мати пилососила й чистила кожну річ, кожну найменшу дрібничку так, наче готувалася до перевірки санепідемстанцією. Плюс у цьому виявився лише такий, що вислизнути з дому стало простіше, ніж зазвичай. Звісно ж, у рідкісний вільний від різноманітних додаткових занять час, оскільки Міколаєві тепер доводилося бігом усе надолужувати, зокрема англійську, аби вчасно зарахувати семестр.

Мало того, що вільного часу в нього стало помітно менше, його ще й доводилося розподіляти між людьми, які щиро одне одного не терпіли: Меланією і Кайтеком. Меланія терпіти не могла Кайтека й беззастережно вірила всім найгіршим пліткам, що кружляли про нього в школі, навіть якщо ті й були повністю висмоктані з пальця. Вона так і не повірила, що це йому вона завдячує тим, що її не вигнали. Дівчина мала підозри, що Міколай з Кайтеком вигадали історію про всемогутню матір та її розмову з директоркою, щоб виправдати свої чимраз частіші поїздки на чергову кінцеву. Чоловіча дружба кинула тінь на те, що почалося між ними раніше, і піддала їхні почуття важкому випробуванню.

Кайтек платив Меланії тією ж монетою. З його точки зору, вона була звичайною дурненькою гускою, яка заважала втілювати щось важливе — зі свого боку для Кайтека це теж було абсолютно нове відчуття. Між ними у відчаї метався Міколай, і цієї ситуації він уже мав досить.

На додачу, у класі теж стало якось невесело. Так, наче всі раптом довідалися, що відбувається, і конче хотіли дати йому зрозуміти, що вони на боці Меланії. Міколай не