Читати книгу - "220 маршрутів"

— Одна із сентенцій отця Лоренцо, — усміхнувся Міколай.

— Кого?

— Якщо я тобі скажу, ти не повіриш.

На зворотному шляху він розповів їй про сюю пригоду з Кайтековими наліпками й про те, що сталося на «Новодворах».

— Це все якось не в’яжеться з ним, — замислилася Меланія.

— Але що саме?

— Ці наклейки, афоризми. Він не з таких.

— Яких?

— Він не такий!

— Звісно! Ми ж знаємо, що він зовсім не такий. Але як тоді вирішити, що з цього полуда, а що правда? — замислено промовив Міколай.

Наступного дня вони несподівано отримали нову порцію підстав для роздумів. На великій перерві до них підійшов Кайтек. Знову із цією своєю гидкою посмішечкою переможця.

— Як справи, мої голуб’ята? Бачу, милуєтеся й горя не знаєте.

— І цього разу очі тебе не підвели, — пам’ятаючи свої вчорашні слова, Міколай намагався бути якомога ввічливішим.

— То як, ми квити? — спитав Малого Кайтек.

— Не розумію.

— Мій борг сплачено?

— Ти можеш зрозуміліше висловлюватися?

— Ще зрозуміліше?! — здивувався Кайтек. — Ну, добре, якщо це так важко зрозуміти: ти допоміг мені, я — твоїй дівчині. Рахунок нічийний.

— Як це ти допоміг? — Міколай і далі не розумів.

— Яка різниця. Одне тобі скажу: щоб заслужити на диво, завжди треба добряче попрацювати. То що, може якась невеличка спільна поїздка на честь перемоги?

— Якої перемоги?! Що ти верзеш?! — Малий починав боятися, що очищенням свого імені Меланія завдячує таємничим зв’язкам Кайтека.

— Та все ж ясно. Це товстуха підкинула їй ту ручку.

— Навіть якщо так, ти не можеш нічого про це знати!

— А якщо були свідки? — Кайтек по-змовницькому підморгнув.

— Хто?! Ти?!

— Всі одразу хочуть усе знати! У мене є свої можливості. То як? Кінцева на Палюху, їдете?

Меланія не захотіла, а Міколай вирішив, що в цій ситуації час поговорити по-чоловічому. Він домовився з Кайтеком на перший день, що підходив обом — на суботу. Палюх далеко й не має прямого сполучення із Саською Кемпою. Вони мали перетнутися на зупинці «Саська». Доки Міколай збирався на зустріч, його змагало безліч сумнівів, і це одразу вилилося в поганий настрій хлопця. Коли він доїхав до зупинки, трохи запізнившись, Кайтек був уже на місці, і на відміну від нього — збуджений, балакучий і веселий.

— Найкраще доїхати 182-м до Окенця, а потім 124-м до Палюха. Тобто, може, і не найкраще, але так найменше пересадок.

Через кільканадцять хвилин вони сіли до 182-го. Попереду була довга подорож.

— Шкода, що ти тоді на Вишневу Гору не поїхав, у мене була класна фраза, — почав був Кайтек.

— Яка? — неохоче буркнув Малий. Йому це було нецікаво.

— «Із часом маска стає обличчям».

— Або навпаки, — відповів Міколай, дивлячись у вікно. — Звідки ти береш ці свої афоризми?

— Переважно з Інтернету.

— Я вже боявся, що ти сам їх вигадуєш.

— У моєї мами був такий записник. Я колись натрапив на нього, коли прибирав. Потім почав сам збирати фрази. Буває, хтось щось скаже, буває, десь прочитаю — по-різному.

— Навіщо ти це робиш?

— А я знаю? Я ніколи над цим не замислювався. Одного дня я, як завжди, вийшов із дому, сів у перший-ліпший автобус і доїхав кудись, де ніколи раніше не був. Мені це видавалося кінцем світу, і я вирішив: «Треба тут встановити прапор». Графіті мене не вставляє, та саме тоді я захопився наліпками. І в мене був мамин записник. І якось усе так склалося. Коли я клеїв першу наліпку, то відчував такий кайф, серйозно, такий адреналін, наче на банджі стрибнув. А зараз? Зараз, мабуть, уже за звичкою катаюся.

— Колись у тебе закінчаться і зупинки, і кінцеві.

— Я про це не думаю. Щось помирає, щось народжується. Треба бути готовим до змін.

— Чому ти мені це все розповідаєш?

— Може, тому, що ти питаєш?

— А чому ти тероризуєш школу? — Міколай давно готувався це спитати й дуже здивувався, що зробив це на самому початку розмови. Кайтек вибухнув сміхом:

— А ти що, зі служби безпеки?! Нікого я не тероризую.

— Усі мої однокласники тебе бояться.

— Ну, це ж, мабуть, їхня проблема? Ти ось не боїшся.

— Ти крадеш у людей речі.

— Нічого я не краду! — Кайтек щиро обурився.

— Ножик, «Наша Легія», кока-кола, мої палички — по-твоєму, це нічого?!

— Усе, окрім коли, я повернув.

— То й що? Будь-хто інший за таке давно б уже вилетів зі школи.

— Це ж треба, а от мені досі не вдалося! — Кайтек знову захихотів.

— Схоже, для тебе закони інші, ніж для решти.

— Навіть якби я дуже старався, і так нічого б із того не вийшло, повір мені. Є речі на землі й на небі, непідвладні навіть Каетанові Борщевському. Я працюю над цим, та поки що не надто успішно.

— Та ну. Тобі так зручно.

— Та? Хочеш помінятися?

— Ти ж знаєш, що це неможливо.

— На жаль.