read-books.club » Наука, Освіта » Проект «Україна». Австрійська Галичина 📚 - Українською

Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

245
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Проект «Україна». Австрійська Галичина" автора Микола Романович Литвин. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 130
Перейти на сторінку:
які назвали цей компроміс зрадою «русского» народу. Якби «українська партійка», зазначали вони, була справді руською партією з народною ціллю й тільки різнилася в засобах з іншими русинами, то вона завжди перебувала б у боротьбі з поляками «по стороні русскій».

Та навіть цей факт русофільські діячі сприймали як лише певну конфліктну ситуацію, й надалі стверджуючи про існування єдиної політичної організації в галицьких українців. У 1869 р. газета «Слово», зокрема, писала, що депутати Ю. Лаврівський та І. Наумович є представниками не однієї малоруської партії, а всього «русского» народу в Галичині, котрий разом зі своїми провідниками становить монолітну політичну силу.

Невдала українсько-польська угодова акція Ю. Лаврівського змусила його шукати шляхи консолідації українського суспільства, щоб ефективно протистояти посиленню позицій поляків. Він став ініціатором об’єднання українських політиків в одне політичне товариство, оскільки існуючі інституції (часопис «Слово», «Руський клуб» у Галицькому сеймі) не справлялися з роллю загальнонаціональних представницьких органів. Діячі пронародовської орієнтації сподівались отримати в новозаснованому товаристві більшість. Опинившись у меншості на перших загальних зборах 9 червня 1870 р., прорусофільськи налаштовані діячі домоглися перенесення цього зібрання на інший день. Під час наступних зборів 7 вересня 1870 р. русофіли, маючи численну перевагу, не прийняли до товариства сімох народовців, у т. ч. й Анатоля Вахнянина та Омеляна Партицького, котрі були членами «Просвіти» (їх запідозрено в бажанні підступно проникнути до створюваної «Русскої ради», щоб розколоти її). Протестуючи проти цього, з Ради вийшли Ю. Лаврівський та Ю. Романчук.

Русофіли сформували «Русску раду», щоб таким чином взяти у свої руки політичний провід руського (українського) народу на галицьких теренах. Очолив її о. Теофіль Павликів, активними діячами були о. Я. Шведзицький, В. Ковальський, А. Петрушевич, І. Гушалевич, М. Малиновський, А. Яновський, І. Добрянський, В. Дудикевич та ін. Натомість українофіли ще тривалий час перебували без власного політичного представництва, зумівши створити свою партію — «Народну раду» — тільки в 1885 р.

Проголосивши себе спадкоємницею ГРР, «Русска рада» ставила перед собою такі завдання: захист прав «русскаго» народу шляхом надсилання петицій і меморандумів до уряду, проведення виборчих кампаній (зокрема під час виборів до Галицького сейму в 1870 і 1876 рр.), народних зборів тощо. Згодом ці завдання набули більш чіткого окреслення: зміна виборчої системи, запровадження руської мови у справочинство краю, перетворення Львівського університету на руський та ін.

Визначаючи основною метою захист прав руського народу, члени Ради обговорювали питання, чи поширювати поняття «русскій народ» тільки на Русь австрійську, чи й на всю «русску» (подібно до єврейського товариства «Alliance Israelite», котре опікувалося долею свого народу, розкиданого по всій землі), русофільські діячі дійшли висновку, що «наше становище, дякуючи Богу, не таке, як у єврейського народу, і „наші закордонні брати“ самостійно спроможні зарадити своїй ситуації, тому „Русска рада“ захищатиме права „русского народу“ лише в Австрійській державі». Потреба в появі т. зв. клубу «Русскої ради» обґрунтовувалася ще й тим, що поляки мали багато аналогічних клубів.

60—70-ті рр. ХІХ ст. були періодом зародження та інституалізації в галицьких українців двох суспільно-політичних течій — русофілів та народовців. Слабкість українських політичних позицій у краї спонукала шукати підтримки в різних політичних сил. Втрата сподівання на підтримку з боку австрійського уряду в 60-х рр. ХІХ ст. призвела до переорієнтації на Росію, з котрою русофіли безпосередньо пов’язували історичне минуле свого народу, вважаючи його частиною «великого русского народа». Їм були незрозумілі спроби молодого покоління — народовців (українофілів) — творити літературну мову на основі простонародної, як і заяви про право українців (малоросів) на самостійне політичне та культурне існування.

Мовна проблема, що активно дискутувалась у середовищі галицьких українців упродовж майже всього ХІХ ст., стала тоді своєрідним ідентифікатором національної належності. Предметом дискусії були, по-перше, саме підґрунтя для творення літературної мови (на основі народної чи церковнослов’янської), а по-друге, вибір її правопису (фонетичний чи етимологічний).

До початку 1890-х рр. Товариством ім. М. Качковського широко вживалася українська лексика. З 1892 р., коли уряд оголосив про свої наміри запровадити в шкільних підручниках фонетичний правопис, русофіли виступили проти такого нововведення. У 1892 р. члени товариства відправили делегацію до митрополита Сильвестра Сембратовича з проханням не допустити таких правописних інновацій у навчальній літературі. Того ж року на загальному засіданні було вирішено в разі запровадження «фонетики» в школах утримувати приватних учителів, котрі навчатимуть дітей «русского язика». У 1894 р. виділ товариства звернувся до крайової шкільної ради з поданням, у якому просив не скеровувати до шкіл педагогів, які не знають «русского язика», а саме товариство зайнялося заснуванням руських приватних шкіл. 1896 року воно, разом з іншими русофільськими організаціями — Ставропігією та «Народним домом», надіслало меморіал Францові Йосифові, намагаючись переконати імператора не вводити в установах Галичини й Буковини український фонетичний правопис та українську мову.

Запровадження «фонетики», якого таки домоглися народовці, консерватори русофіли не сприймали через те, що, на їхню думку, це віддаляє молодь від церковних книг і від релігії, ослаблення ж релігійності може стати передумовою виникнення радикалізму, атеїзму чи навіть анархізму.

Українофіли зробили свій вибір на користь національної окремішності та, відповідно, творення літературної мови на ґрунті народної. Натомість русофіли наполягали, що літературна мова має формуватися на основі церковнослов’янської з елементами тогочасної російської («русскої»), котра в умовах російської державності начебто збереглася «чистою», не зазнавши зовнішніх впливів. Свою прихильність до «малорусского діалекту» русофільські діячі пояснювали як перший крок на шляху до засвоєння «русскої» мови, адже, за їхніми словами, новітня педагогіка визнала за діалектами важливе виховне значення, оскільки їхнє використання дає змогу успішно впливати на серце та розум народних мас.

Упродовж 80—90-х рр. ХІХ ст. взаємини між русофілами та народовцями характеризувалися як спробами порозуміння, так і конфліктами, обумовленими боротьбою за домінування на політичній арені.

Окремі події суспільно-політичного життя спонукали все ж представників обох течій до сконсолідованих дій. Йдеться, зокрема, про реформу в 1882 р. Василіанського чину (переведення до Львова ордену «змартвихвстанців»), яку започаткували

1 ... 38 39 40 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Австрійська Галичина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проект «Україна». Австрійська Галичина"