Читати книгу - "Коли повертається веселка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона вкотре набрала номер телефону, але ніхто не відповів. Перейшла на протилежний бік вулиці, щоб побачити бодай щось, але побачила лише верхівку темного даху. Таня думала над тим, що ж їй робити далі, аж раптом біля воріт із табличкою «Полтавська, 13» зупинилось авто.
Таня побігла до нього. Скло опустилось, і вона побачила вгодоване жіноче обличчя.
– Чого треба? – невдоволено запитало воно.
– Я шукаю Максима Роя і його дочку Ольгу, вони ваші сусіди…
– Не знаю таких, – відрізала жінка і підняла скло.
– Мені дали ось цю адресу: Полтавська, одинадцять. – Таня не відходила від авто, що заїжджало у двір.
Скло знову опустилось.
– Геть з моєї території, зараз собак спущу!
– Будь ласка, допоможіть мені, – молила Таня. – Я приїхала з Харкова…
Але її слова нічого не змінили на ворожому виразі обличчя жінки.
– Мені плювати, звідки ти приїхала, хоч із того світу, – сказала дама, вивалюючись із машини. Під пахвою вона тримала болонку з пишним бантом на голові. Болонка піддзявкувала. – Тобі теж плювати, моя дівчинко, – сюсюкала дама і цілувала собаку в маківку. – Зараз ти поїси, моя лялечко, – заголосила вона і, важко перевалюючись з ноги на ногу, пішла до будинку. – Свєтка! Ми збираємось їсти!
На порозі вже стояла дівчина у фартуху з мереживом.
– Доброго дня, Анжеліко Іванівно!
– Обід!
– Хвильку, Анжеліко Іванівно!
– Ворота зачини!
– Хвильку!
– Вибачте, я шукаю Максима Роя і його доньку, – сказала Таня, коли служниця підійшла.
– Знати нічого не хочу. Вийдіть за ворота!
– А хто може знати?
– Кінь в пальто!
Таня дивилась, як зачиняються ворота, аж раптом її хтось покликав.
– Агов, панянко, кого шукаєте?
На протилежному боці вулиці, біля огорожі, стояв, пахкаючи сигаретним димом, літній опасистий чоловік у ратиновому пальті й каракулевій шапці-вушанці.
– Максима Роя і його дочку Ольгу.
– А навіщо вони вам?
– Насправді, я шукаю Романа, ми разом учились. Улітку буде зустріч випускників, усіх знайшли, а його ніяк не можемо. Я в Києві у відрядженні, ось і вирішила заїхати.
Чоловік кинув недопалок на землю:
– Максим помер п’ять років тому, у жовтні. Я й сам не одразу дізнався. Тут зараз яка мода? Нікому нічого не казати. Під’їхав до воріт, натиснув кнопку – і шмиг у двір! Раніше такого не було, раніше у Роїв життя кипіло, гості приїжджали, шумно було. А тепер тиша. Ось скажіть, як можна було такий будинок покинути? Жили, жили, аж раптом гоп – і все! У них там бур’ян – осьо який! Мені ось так буде, – він провів по горлу кривим пальцем.
– І ви не знаєте, де вони зараз?
– Мені вони не доповідали. Я хто такий їм? Біднота, вони й ніколи не віталися зі мною. Вони багаті, а я ось. – Він тицьнув пальцем за спину, де стояв старий пошарпаний будинок. – Я тут усім як кістка в горлі. Але я свою землю не продам, мій батько тут помер, і я тут помру, і нічого вони мені не зроблять, ці олігархи і депутати!
– Це ваше право – жити там, де ваше серце.
Чоловік примружився:
– А ви розумієте, що до чого.
– А з ким Рої віталися?
– Ні з ким, – заперечно махнув головою. – Тут ніхто ні з ким не вітається, а тим більше Рої. – Він підвів указівний палець. – Максим був великою партійною шишкою. Кажуть, він Горбачова знав особисто, а ця Анжеліка вирішила, що коли влада комуністів закінчилась, то Рої вже бідні й продадуть їй будинок. Пішла вона до них і сказала, що купить. А її так послали, що вона два дні на прислугу кричала, дівки боялись слово сказати. Дурепа вона, не розуміє, що Рої ніколи не збідніють, – він засміявся. – Чорта їй лисого, а не дім Максима, їй до гробу жити в будинку номер тринадцять. Ви б оселилися у будинку з номером тринадцять?
– Навряд чи.
– Вона і до мене підкочувалась, мовляв, продавай, зараз ніхто грошей не має, а в мене є! Але мене не купиш, я їй так і сказав.
Таня подивилась на годинник.
– Дякую, мені треба їхати, усього вам найкращого, – сказала вона і пішла до авто.
– Агов, ви куди?!
Вона повернулась:
– Мені треба встигнути на літак.
Чоловік підійшов до неї:
– Я ще не все вам розповів. – Він багатозначно закашляв і зашепотів. – Минулого травня там стріляли. – Він показав на будинок Роїв.
– Стріляли?
– Ага, вночі. Три постріли, один за одним, і з різної зброї. Ось після тієї ночі стало тихо, немов будинок вимер.
– А хто стріляв і навіщо? – запитала Таня.
Чоловік знизав плечима:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли повертається веселка», після закриття браузера.