Читати книгу - "Вибрані твори"

— Правду кажете: не дурно сусіда позичив. Обіцяв я йому ввечері обкидати за це сніг від ганку.

— Дорогий же вам суботник буде, — іронічно мовив Сидоренко, уявляючи собі, як спіймає чорну шинелю на гарячому... Тим часом нехай працює, аби з ока не спускати, як розходитимуться.

А праця не дуже посувалася. Невмілими рухами службовці не так обкидали сніг з залізничної колії, як перекидали його з місця на місце. Замість економних конусів, вони нагрібали якісь кучугури. Замість вибрати сніг аж до землі, вони лишали нерівну поверхню, і Сидоренкові доводилося знов і знов повертати когось із партії назад дороблювати напартачене. Цибань скарживсь пузієві:

— Клята лопата зі шпаринами. Дивіться, які мозолі враз натер!.. Тепер не писати, а каракулити буду, либонь, цілий тиждень.

У куценької службовки аж на носі краплистий піт, хоч мороз неабиякий. Бере на лопату дві жменьки снігу — назад перегинається.

— Та ви не так держално в руках тримаєте. Лівою рукою ближче донизу, долонею догори. Так. А праву кладіть сюди, долонею вниз. Бачите, так легше й зручніше, — навчає її чорна шинеля.

Сидоренко проходить повз них, мне налиплі на вусах льодові бурульки і втішає втомлених з незвички працівників.

— Ще он до того стовпа і перепочинемо. Ану, наляж! Ану, веселіш! Могорича не дамо, саме пролетарське спасибі заробите. Ви всі з одної установи?

— З одної. Всіх триста, на суботник прийшло тридцять.

— Невисока свідомість... А отой у чорній шинелі що у вас робить? — наче ненароком питає в цибаня.

— Отой? Ні, це не з нашої установи. В нас такого нема.

— Нема? А де ж він узявсь?

— Мабуть, пристав, як розбивали на партії. А що?

— Та нічого... Так питаю,— не сказав Сидоренко про свою підозру, подививсь на годинник, на стовп, що до нього загадував дійти партії,— далеченько ще — махнув рукою і крикнув:

— Шабаш! Оправитись, покурить, як у війську кажуть.

Пузій підніс йому грубезну срібну цигарочницю з духовитими від фіялкового коріння цигарками.

— Частуйтеся, товаришу!

Сіли на купу старих шпал і з насолодою втягали запашний дим. Поряд примостилась чорна шинеля і собі почала крутити собачу ніжку.

— У трамвайниках служите? — запитав Сидоренко.

— Еге ж, вагоноводцем. От уже сімнадцятий рік.

— Тяжка робота?

— Всяка тяжка робота, як нема охоти, а я своє діло люблю. От тільки ноги ревматизм крутить, — показав на руді старі повстяники.

— І в мене ноги пухнуть, — озвався пузій, — подагра, знаєте. Чекаю, не дочекаюся літа, щоб на Кавказ поїхати лікуватися. Торік два місяці був — дуже допомогло.

— А я теж оце два тижні відпустки маю, та не виходить так, як хотів, — зідхнула чорна шинеля, але співчуття не знайшла. Ніхто не запитав, чого, власне, хотів підстаркуватий вагоноводець.

Сидоренко підвівсь і пішов до сусідньої партії поділити надалі ділянки для роботи. Пузій витяг іще одну духовиту цигарку й задумливо випускав кільця синюватого диму. Вагоноводець мовчки взяв свою лопату, почвалав до стовпа-межі з сусідньою партією — і почав там зосереджено працювати.

Недалеко Сидоренка питав сусідній інструктор:

— Ну, як робітнички?

— Один тільки й є путящий, проте й той підозрілий якийсь. Онде в чорній шинелі.

— У чорній шинелі? А знаєш, ніби я його в себе день п'ять тому мав у партії. Авжеж! Першого дня, як роботу почали. З клуночком приходив