Читати книгу - "Квіти на снігу"

будинку прилипає до шибки сива голова. І коли тільки мій старий спить? Озираюся на дім навпроти. Здається, що за одним із вікон там також хтось стоїть і дивиться. Ще раз тисну на пульт. Двері гаража піднімаються вгору. Джип вповзає всередину, наче в пащу сонного чудовиська. Ззаду зачиняються ворота. Слідом за ними опускаються двері гаража. Усе. Я захований від світу, як равлик у мушлі. Ні, як ящір у печері. Тут мене ніхто не дістане. Тут навіть атомну війну можна пересидіти.

Ніхто? А хто ж це там виходить із темряви в кутку гаража, як Афродіта з піни морської?

– Анжело!.. Ти? Як ти сюди?.. А я скрізь…

Вона мовчить. Тільки дивиться. Мовчить і дивиться.

– Чого тобі треба? Чого ти?!

Вмикаю систему захисту дверей, заплющую очі й завмираю, поклавши голову на кермо. Анжела… І де вона взялася на мою голову!.. Усе полетіло шкереберть через неї. А так добре починалося…

Я ніколи не читав газет. Недаремно старий так розпінився, коли дізнався про «Суперстар». Було чого здивуватися! Отже, я ніколи не читав газет. А телевізор дивився тільки з пізнавальною метою: з надзвичайних новин можна було почерпнути чимало корисної інформації, сюжети деяких журналістів – справжній лікнеп для шахраїв, авантюристів і просто підприємливих людей, які не лінуються заробляти бабло. Того вечора в спецвипуску не було нічого цікавого. І раптом невеличкий сюжет про музей. Так, мовляв, і так. У такому-то музеї, як і в кожному подібному культурному закладі, є мистецький фонд, у якому серед усілякого подарованого місцевими авторами непотребу зберігається відсотків десять справді цінних творів. Час від часу їх виносять зі схованок на світ Божий і показують відвідувачам.

Так було багато років. Але ось під час чергової виставки спадкоємиця однієї художниці вчинила справжній переполох: мовляв, на полотні не шедевр її бабусі, а підробка, до того ж примітивна. Як таке могло статися? Чому працівники не помітили заміни? Та чи вони взагалі щось у малярстві петрають? Спадкоємиця – мистецтвознавець, яка досліджувала спадщину своєї родички. Тож негайно було створено експертну комісію, яка взялася перевіряти й інші картини з фондів музею. З’ясувалося, що ой як багато їх – звичайні копії, зроблені невідомо коли й невідомо ким. Почали викликати в слідчі органи працівників музею, але всі звинувачення з них як із гуски вода. Хто знає, скільки тієї аква віти вже стекло на млин історії, скільки людей змінилося в музеї за той час, відколи шедеври замінили підробками.

Ведучий із глибокодумним виразом на фейсі мудрував: частину картин вивезено за кордон, але частина їх, вочевидь, осіла в приватних колекціях вітчизняних скоробагатьків. Наситившись грошима вже по саму зав’язку, наші ненаситні «рідненькі» за прикладом зарубіжних багачів узялися створювати власні галереї. Хизування один перед одним тими колекціями стало для них новою фішкою. До того ж це дуже вигідне вкладення грошей у цей нестабільний час, бо в разі чого мистецький шедевр можна дуже навіть вигідно перепродати. Тому, мовляв, нині багачі й влаштовують справжні сафарі на картини не лише класиків, але й відомих сучасних місцевих художників – хтозна, скільки вони коштуватимуть через кілька років, а тим більше – після смерті авторів.

Відтоді я почав прислухатися й приглядатися до того, що робиться у виставкових залах, про існування яких раніше навіть не здогадувався. Найпершими в мене з’явилися оті дивні ангели. Їх Вітьок добув. Казав, той алкаш із підвалу був справжнім генієм. Я не вірив. Аж поки по ящику його похорон не показали.

Якось у щотижневій програмі місцевого телебачення передали репортаж із відкриття виставки робіт закарпатського живописця, який свого часу вчився в Будапешті й мав якусь там свою особливу манеру, вироблену на стику української та угорської культур. Журналістка повідала справжню детективну історію про викрадення його робіт, яке організував його землячок-олігарх – власник приватної колекції.

Мені не треба було нічого вигадувати – схема готова й добре перевірена на практиці. Бракувало тільки того, хто міг би копіювати картини. Бажано, щоб цей хтось був наближений до колекції полотен, майже німий і з короткою пам’яттю – зробив, збув і забув. Зрештою, кандидатура знайшлася – маловідомий і вічно голодний художник, мама якого працювала доглядачем у виставковій залі. За кілька вечорів, коли двері музею вже були зачинені, він зробив копію полотна із закарпатської виставки, яке нібито так вразило мене, що я просто жити без нього не міг і тому, мовляв, вирішив мати його дублікат удома. Я заплатив за неї сто баксів. Смішні бабки! Але й копію смішно було б назвати близнючкою оригіналу. Так собі, двійник з іншої півкулі планети з деякими подібними рисами. Про підміну картини годі було й думати. Невдалою виявилися і друга, і третя спроби.

Я викинув недосконалі дублікати, як викидають на смітник глевкі млинці. І пішов далі – вирішив відкрити в місті свою галерею й знайти доброго копіювальника, який працював би в ній коли завгодно. Під галерею відвів перший поверх приміщення, купленого для редакції. Копіювальницею мала стати Анжела. Вона розумілася на малярстві, мала добрий смак і вміла малювати.

Коли після презентації в нововідкритій виставковій залі колекції відомої львівської художниці я попросив Анжелу зробити для мене копію роботи, яка їй самій найбільше сподобалася, то побоювався, що з клонування картини знову ніц не вийде. Дуже вже повнокровні, реалістичні персонажі львів’янки не схожі на анорексичних, напівреальних героїв Анжели. Та коли вона поставила переді мною двох веселих пастушків, які підстрибом бігли зеленими полонинами за білими ягнятами, я розгубився: де тут оригінал, а де – копія?

Уже згодом, коли оригінал зайняв своє місце на стіні, поміняв його на копію. Анжела й не здогадувалася про це.

Анжела… Підняв голову й глянув у куток гаража, де вона щойно стояла. Нікого. Фантом зник. Я вийшов із джипа й піднявся нагору. Прийняв душ, переодягнувся, зайшов до спальні. Зазвичай після такої мандрівки (за день у Люблін і назад)