Читати книгу - "Щаслива суперниця"

але ні — «жовтогарячий» почав підводитися. Я ступнув до нього, але послизнувся на змоклій від крові траві, й поки намагався втримати рівновагу, «жовтогарячого» уже тяг до берега один із «чорних каптурів». Унизу він пожбурив хлопчиська в човен і з ходу відіпхнув його від берега.

Цієї миті в будинку звалилися крокви. Сніп іскор здійнявся на добру сотню футів до небес і освітив усе навколо. Коли я знову глянув на човен, він швидко віддалялася в темряву. «Жовтогарячий» понуро сидів, а другий працював жердиною, ніби справжній перевізник.

Але знаєте, що мене вразило тої миті? З-під каптура «жовтогарячого» звисали довгі темні коси!

Але якби він був хоч і тричі жінкою, не гнатися ж мені за ними вплав. Замість цього я кинувся туди, де залишив свій арбалет.

Прокляття! Поки я встигну звести пружину, вони відпливуть. Зате поруч валяється труп, у спині якого стирчить знайоме руків’я. Я вирвав свого ножа, поквапився до берега й останньої миті встиг його метнути.

Засвистіло розсічене повітря, і той, хто орудував жердиною, з криком звалився.

Куди ж це я влучив — адже відстань настільки значна, що ніж був зовсім при кінці льоту?

Так і є — цей хлопець репетував, хапаючись за сідниці. Ну що ж, тепер йому доведеться надовго забути про верхову їзду.

Я оглянувся саме тоді, коли Едгар добив свого. Хряснуло. Я впізнав цей звук розрубаних кісток. Може, Едгар і погарячкував, адже цього треба було взяти живцем, аби допитати. Але й у нього, і в мене спрацювала прищеплена за роки сутичок із сарацинами звичка — вражати тільки на смерть. Та й був Едгар сам не свій, інше його хвилювало. Спотикаючись, спираючись на меч, як на патика, він поквапився туди, де в світлі пожежі, що вже вгасала, стояла його скорчена жінка. Диво, що вона взагалі змогла підвестися, адже не кожна встоїть після того, як її так розіпнули. Іноді й сухожилки рвуться, кістки виламуються. Ця ж підвелася. І ще я помітив, як вона сахнулася від Едгара, що підскочив до неї.

— Тільки не займай! Інакше я вмру.

Я відвів погляд. Навіть на трупи, що валялися там і тут, було легше дивитися, ніж на цих двох. Блукаючи серед повалених «чорних каптурів» я переконався, що навряд чи кому з них знадобиться священик, а заодно підібрав свої метальні ножі й арбалетний болт. На жаль, після всіх моїх мандрів цей болт залишався в мене останнім і поки не доводилося сподіватись на зустріч із майстром — зброярем.

Дивні речі спадали мені на думку. Чи не взяти одну з плоскодонок, які тут залишилися, та чи не почати переслідувати втікачів? Жінка й поранений навряд чи встигли відпливти далеко… Однак я відкинув цю думку. Едгар і та, що була з ним, зовсім знесилені. І не слід забувати про дівчатко, яке я залишив з Моро.

Тільки тепер я й сам відчув утому. Разом заболіли всі м’язи, рука під наручнем налилася болем. Так воно зазвичай і буває після гарячки бою. До мене долинули слова Едгара. Він звертався до своєї жінки, а та півголосом відповідала. Я ще й досі не міг змусити себе наблизитися до них.

Нарешті Едгар залишив жінку.

— Хто б ви не були, сере, — промовив він, підходячи впритул, — але до кінця своїх днів я молитиму за вас Господа і Його Пречисту Матір!

Тепер я міг розгледіти його краще, й те, що постало перед моїми очима, мені дуже не сподобалося. Якщо протягом найближчих двох годин не доставити графа до лікаря, він просто спливе кров’ю.

— Якнайшвидше забираймося, — сказав я. — Вам необхідна допомога. Як ваша дама, вона в змозі їхати?

Жінка почула.

— Я… я зможу. Але…

Вона замовкла, втупилась у морок. І, здається, я знав причину її вагань.

— Вам обом варто сісти в човен, і я доставлю вас туди, куди ви вкажете. Але я хотів би з’ясувати ще дещо: маленька дівчинка й лицар, який віз її в човні, поки не вмер від рани в спині…

— Мілдред жива? Де вона? — в один голос закричали обоє.

— Усе гаразд. Її охороняє друг. Мені потрібно кілька хвилин — і обоє будуть тут.

Я взяв одну з плоскодонок, і подався через озеро туди, де залишив Моро. На мій голос кінь відповів приглушеним іржанням. Дівчинка навіть не прокинулася, коли я вкладав її на носі човна. Я відштовхнувся від берега, й Моро, форкаючи та мотаючи головою, рушив за мною вплав.

Так, сонне, я й передав дитя матері. А коли допомагав жінці з дитиною сісти в човник, відчув, як її б’є страшний дрож. Втім, і Едгару було зовсім зле.

На березі я звелів Едгару сісти в сідло й, рухаючись берегом, вказувати шлях, а сам повів човна протокою. Як не дивно, Моро йшов під графом рівно та спокійно — видно, зрозумів, що вершник знайомий із арабськими кіньми й не користуватиметься батогом або шпорами.

Уже світало, коли з’явилася дерев’яна церква з похилою дзвіницею на березі плеса. Я причалив і витяг човна на берег. Відразу з дверей вистромився скуйовджений спросоння місцевий священик. Однак коли він наблизився й розгледів, кого Бог приніс о такій ранній порі, цей саксонський піп вилаявся так, що будь-який запеклий богохульник проковтнув би язика від заздрощів.

Не марнуючи часу на розпитування, він підхопив дитину й відвів жінку в своє житло, але незабаром повернувся, несучи якісь склянки, корпію, чисте полотно, та кивком