Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Це рідкісна копія. Стара. Маєш добре її пильнувати.

Вона сиділа, спершись спиною на мур, раптом її опанувала пригніченість. Я не звик бачити її в такому яскравому світлі. Здавалося, що незмінна темна вовна її одягу посипана блискучим порошком; блиск ланцюжка її окулярів мене засліпив. Не можу сказати, чи справді їй тремтіли губи, а чи це була сонячна омана.

Раптом вона попрохала:

— Розкажи мені про свій острів.

— Про острів? — Її запитання було таким несподіваним, що я затнувся.

— Так. Що ви їсте. Які у вас домівки. — Вона щось рахувала на пальцях, не дивлячись на мене. — Хто ваші правителі. Як у вас називаються пори року. Як ви танцюєте. Про все. Розкажи мені все.

— Мій острів називається Тінімавет.

— Продовжуй.

— Ми — фермери й рибалки, в основній своїй масі. Дехто з нас вирощує чай. Щоб стати збирачем чаю, спершу ти маєш довести, що твої руки ніжні, як квіти. З огляду на це така робота зазвичай дістається молодим дівчатам…

Я замовк. Вона закрила обличчя руками; плечі їй здригалися.

За мить нахилилася до своєї скриньки для письма. Вийняла хусточку, витерла очі, тоді, зім'явши, поклала хусточку назад поміж книг і паперів.

На мене так і не дивилася. Її профіль виглядав, наче мокрий плід зі знятою шкіркою.

— Пробач, — сказала вона.

— Ні… Це…

Вона піднесла руку, обриваючи мої слова.

— Неприпустимо, — промовила. — Це неприпустимо, і нема мені виправдання. Дозволь запитати — скільки тобі років?

— Двадцять два.

— Двадцять два. — Вона дивилася на мене, і її очі були мокрі й зелені, як селадон. — Ти дуже молодий. Гадаю, ти ще нічого не встиг побудувати?

Я подумав про своє життя: навчання, подорож, ангел. І заперечливо похитав головою.

— Ні, — прошепотіла вона. — Я так і думала, що ні. Будувати — це небезпечно. Як тільки ти щось побудував, — щось таке, в що вклав усю свою пристрасть і волю, — воно стає для тебе ціннішим, ніж власне щастя. І ти не розумієш цього, поки будуєш. Отак ти створюєш мучеництво — щось таке, що пізніше змусить тебе страждати. — Вона посунулася по траві, змінивши позу, і обсмикнула спідницю. — Дехто скаже, що мучеництво — моє призначення, — стиха продовжила. — І це правда, або частково правда. В мене ніколи не було шовкової сукні. Відколи мені сповнилося одинадцять років, увесь свій одяг я шию собі сама. Навіть няні не дозволялося мені допомогти. Бачив би ти, що то був за одяг — спідниці криві, пахви провисають або надто тісні… Та ніхто не сміявся. Вони не сміялися, бо боялися. Боялися мого батька і Телкана. І для мене це було ще гірше. Почувалася ще самотнішою…

Вона накрутила на палець ланцюжок, що був у неї на шиї. — Я нічого про це не знаю, — прошепотіла. — Про все те, що відкидаю. Про ті речі, що заборонені Каменем. Ошатний одяг, танці, вино, пору паління вогнищ. Мені невідомо, що таке бал. Я ніколи не бувала ніде, окрім Бібліотеки Бейна. Ой ні — одного разу я побувала в Долині. Лише раз! Їздила до міста Елюет, де помер мій дід. Мені тоді було тринадцять, і я була така перелякана! Така перелякана, що майже не пам'ятаю, як воно — їхати повозом, як виглядала країна. Нам довелося випорожнюватися в траву — це мене жахало! І відтоді — ніколи. В мене немає коштовностей, окрім намиста, залишеного мені мамою. Та я ніколи не носила його, Джевіку, — ніколи. І тепер ти запитаєш: що це означає? Що я побудувала? Якщо я ніколи нічого не вирішувала… якщо я лише погоджувалася з тим, що вирішували за мене…

Я похитав головою, але вона схопила мене за зап'ясток і сильно стиснула його, двічі.

— Не прикидайся.

І відпустила мене. Кров прилила мені до зап'ястка; він пульсував.

— Висновок Ури! — гукнула вона з різким сміхом. Її очі знову наповнилися сльозами. — Батько був правий. Це дурниці. Я тільки думала, що маю щось своє… Я ніколи не бувала на морі. Я ніколи не бувала в чужоземній країні. Я тільки читала про них. І вже ніколи нікуди не поїду. Ти чуєш мене? Я ніколи нікуди не поїду. Але я дещо побудувала. Ти… ти… — Вона, тремтячи, вказала на мене. Її гнів вразив мене. — Де ти вивчив олондрійську мову? — крикнула у нестямі.

— Олондрійську? Вдома. В мене був вихователь.

Я наче водою її облив — так вона зреагувала. На мить завмерла; тоді схопила свою скриньку і встала.

— Тіалон!

Вона швидко пішла геть по зарошеній траві. І не прийшла до мене ні наступного дня, ні опісля.

Час тягнувся в Домах одноманітний, як клубок вовни. Я був знаний під ім'ям Острів'янин і являв собою майже зразкового пацієнта. Їв те, що давали. Ходив на обов'язкові прогулянки. Доглядачам я подобався, як, власне, і пацієнтам: якось чоловік з пошрамованою головою дав мені пізньоцвіт.

І це все, що стосується днів; але ночі, ночі… Нам часто кажуть, що сон є сестрою смерті; для мого привида сон був радше дверним отвором за шовковою завісою. Вона відсувала цю вуаль пальцем; а я шарпався, немов риба на гачку. Потім блискавка, крики, швидкі кроки доглядальників у коридорі.

Я так часто падав з ліжка, що вони стягли матрац на підлогу, і я тепер спав на ньому, наче