Читати книгу - "Місто Боуган"

Вовчик чекає

Вовчик Станнерс походжав допільськими вулицями.

Вовчик Станнерс снував план помсти.

Вовчик Станнерс хотів умитися крівцею Далекозора.

Розпусти руки на тьолку корєша — у нашім місті — й готуйся до зустрічі зі своїм виробником.

Ось тільки була в плані одна проблемка: піщані пайкі пильно охороняли свої заклади і свого вождя, а Вовчику було потрібно підкрастися щонайближче до боса із дредами серед обширу дюн.

Тож він скерував свої гівнодави до хвойдарні Еда «Хапка» Ленігана.

Так, пообіддя, квітнева спека, тихішого часу в Димополі й не буває, але навколо все одно ошивалися різні дегенерати — носолами, курвобійці, дурманники. На променаді Вовчик-хлопчик дихав на повні груди, насолоджуючись запахом: димопільським духом хімічного опіку, каналізації й локшини з солодким чилі. Було чути і слабші відтінки: свині, бульйону, корови, коріандру. Атмосфера загалом річкова, й коли Вовчик прогулювався вздовж берега, до думок про насильство домішувалася поезія. Перспектива насильства пробуджувала у Вовчикові поета.

Він наблизився до триповерхового вузькоплечого старого дому, такої перехняби допільської, й постукав. Йому поспіхом відчинила немолода хвойд-мадама.

— Містере Станнерсе, — привіталася вона.

«Містере»! Звертання «містер» збуджувало його майже так само, як поцілунки Дженні Цзинь із запахом сигар.

— А Хапко тут? — спитав він.

Він уникав погляду хвойд-мадами. Правду кажучи, Вовчикові потай подобалися ці миловиді старші пані, тож він їх соромився.

— Містер Леніган нагорі, з дівчатами.

Едмунд «Хапко» Леніган осатанів, відколи піщані пайкі увійшли в Допіль. Сам пайкі, і то з цього гордий, він обурювався нашестям дюнної породи. Ед Леніган — найстарший хвойдовод на білім світі. Він молодим м’ясцем приторговує ще зі втраченого часу. Ніхто так не знає Допіль, як Хапко Леніган. Хапко і переходи між вулицями червоних ліхтарів знає, і всі нюанси тутешнього гнучкого говору, і де таємні входи-виходи. Він із посмішкою чекав на Вовчика нагорі сходів хвойдарні. Горішній поверх поділили ширмами на відсіки, де замість ліжок постелили рогожі. Дівчата о такій порі робили епіляцію. Від епіляції воском вищали, як різані. Хапко гукнув їм:

— Та робіть просто, шо нада!

Він узяв Вовчика за руку. Зітхнув.

— У мене б тут самі горили лишилися, якби сам за всім не стежив, Вовче.

— Лупанарієм керувать — діло непросте, Хапку.

Вони стукнулися кулаками. Сіли покурити біля вікна, що виходило на допільську вулицю. Затуманені очі Хапка розширилися, коли хлопець пояснив — у всіх кривавих подробицях, — що збирався зробити з Принцом Г., Далекозором.

Ед Леніган тихо свиснув:

— Це в тебе, Вовче, радикальний план дій. Що є, то є. І хоча я його суто теоретично підтримую всіма руками, провернути це буде не так легко. Це тобі не іграшки, січеш? Його там стережуть, як зіницю ока.

— Ти ж дюни знаєш, містере Л.

— Та знаю, але…

— Ти ж мене проведеш, Хапку. Як не зараз, то можна трохи почекать.

— Довго чекать доведеться, малий.

Вони все обговорили.

— Вони, Вовче, знижують стандарти, тут не посперечаєшся. А в Димополі це, курча, непросто. Порєдні заклади, де Сусика шанують, — от як у мене — не витримують конкуренції. Я шо пропоную? Чистих, свіжовиголених дівчаток. А Боугану цього вже не досить. Ні, пане! Тепер нам треба, шоб нас живцем з’їла рабиня-хортиця! Та все ж, Вовчику, не треба тобі лізти у зашморг, бо якийсь пайкі…

— Він мою тьолку облапав, містере Ленігане.

— Це ти вже казав, хлопче.

— Дженні любимка моя, січете? Я з нею сім’ю хочу, всьо такоє, ага.

Хапко Леніган спробував уявити можливого виплодка союзу Цзинь і Станнерс і здригнувся.

— Це дуже мило, Вовче, — сказав він.

А тоді сталося дивне: лютий хлопчик ніби засоромився. Задумливо втупився в носаки своїх гівнодавів.

— А власне, містере Ленігане, я ще про дещо хотів спитати, пане.

— Так, Вовче?

— Містере Л… на своєму віку ви ж надивилися косооких цíпочок, ага?

— Звичайно, — сказав Ед Леніган. — Орієнталки — це помітна частка наших хвойд.

— То я ось про що хотів спитати, Хапку…

Червоніє! Леніган аж очам своїм не повірив — чортеня зашарілося!

— Про що, Вовче?

— Косоокі ваші, — тягнув Вовчик, — бувало ж інколи таке, щоб вони, ну… понесли?

— Звичайно. Із кожною панянкою може статися така прикрість. Засоби зараз не ті, що раніше, Вовче.

— Гаразд, — сказав Вовчик і глибоко вдихнув, — то я от про що хотів спитати…

Він вказав на свою коротко підстрижену руду шевелюру.

— А ви не бачили, щоб косоока сплодила дитя з отаким?

О, подумав Ед Леніган, то хлопець на поповнення чекає. Ще сам юний такий. Хоч і то правда, і в Боугані всі це знають, що ти будь-якої миті можеш знову вирушити в дорогу.

— Тобто, Вовче…

— Із рудим, Хапку. Ви не бачили, щоб косоока сплодила дитя з рудим?

Леніган усміхнувся.

— Про що саме ти питаєш, Вовче?

Вовчик Станнерс аж жарів від сорому. І від страху.

— Може таке бути, що дитя вийде нормальне, містере Л.?

Ед Леніган піймав себе на тому, що співчуває чортеняті, й по-батьківськи опустив руку йому на плече. Він відчув, як той від доторку затремтів, сахнувся.

— Коли готуєшся завести родину, Вовче, то треба просто забити на всі страхи і віддатися на ласку долі, хлопче.

— Але ви як думаєте, Хапку? Дитя вийде руде чи, тіпа, косооке?

Проводячи Вовчика назад до сходів під супровід зойків хвойд, які проводили воскову епіляцію, він прихилився і сказав йому:

— Вовче, коли твоє дитя прийде на білий світ, тебе геть не цікавитиме, якого кольору в нього коси.

— Спасибі вам величезне, містере Ленігане.

Отже, біля дверей Хапко, зрозумівши, що вибору в нього немає — Вовчикові шпачині очі все йому сказали, — погодився провести хлопця до дюн і підвести до Принца Г.

Саме тому, коли Вовчик Станнерс ізнов вийшов на димопільські вулиці, кроки в нього були легкі. І він не помічав пайкі-дозорних, які стежили за ним із дахів і під’їздів і вже знали про його наміри.

Дженні Цзинь, суперзірка

Того року всі дівчата на Манівцях почали вдягатися, як Дженні Цзинь. Вони носили білі вінілові курточки на блискавці, тугі, як гріх, чорні нейлонові комбінезони, так допасовані до тіла, ніби нанесені з балончика, й коротенькі тісні шортики поверх прозорих сріблистих панчіх. У кожному товаристві знаходилася якась зі зробленими на замовлення туфлями на шпильках зі стальними носаками — щоб поганій дівчинці легше було дати комусь по яйцях. А ще всі почали жувати сигари. А в салонах-фризурнях на вулиці Дев ті, що хотіли рівну чілку, але довше волосся ззаду, просили стрижку «під Дженні».

А далі?

Дівчата