Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

Обриси землі відтоді змінилися, королівства поставали і зникали; щезли ліси, змінили плин ріки, й тільки пагорби залишилися на старих місцях, але і їх точать дощ та вітер. Однак назва та не забулася, хоча люди тепер вимовляють її як «Ванл» (принаймні так мені переказали); бо підупала гордість сіл. Але у дні, про які повідає цей переказ, то був Вормінґгол із Королівським Престолом, і там був штандарт у вигляді дракона, і майорів він понад деревами; і, доки Хвостогриз не зійшов у землю, всім там велося добре та весело.

Envon

Хризофілакс часто благав подарувати йому свободу; а прогодувати його було справою недешевою, бо дракони, як і дерева, росли доти, доки в них теплилося життя. Тому-бо через декілька років, коли Джайлз уже убезпечив свою владу від зазіхань, він дозволив бідолашному червові повернутися додому. Вони попрощалися, пишномовно висловивши взаємну глибоку пошану й уклавши двосторонній пакт про ненапад. На дні свого лихого серця дракон почував таку велику прихильність до Джайлза, на яку тільки могло бути здатне його плем'я. Зрештою, був іще Хвостогриз, а отже, Хризофілаксові могли завиграшки відібрати життя, а разом із ним і багатство. Хай там як, а у дракона в печері таки залишилася підвода скарбу (як і підозрював Джайлз).

Хризофілакс полетів назад у гори, повільно та важко, бо крила його від тривалого невправляння стали неповороткі, а розміри та панцир значно збільшилися. Прибувши додому, він негайно звів порахунки з молодим драконом, якому вистачило сміливості оселитись у печері за Хризофілаксової відсутності. Мовлять, що шум їхньої битви чули в усій Венедотії. Зжерши — і то з великим задоволенням — переможеного суперника, дракон поліпшив самопочуття, і його перестали діймати шрами приниження, — він поринув у довгий сон. Але згодом, раптово прокинувшись, черв подався на пошуки того найвищого та найдурнішого велетня, котрий однієї дуже давньої літньої ночі й заварив усю цю кашу. Дракон трохи провчив його, й бідолаха був геть причмелений.

— Мушкетон, кажеш? — мовив він, чухаючи голову. — А я думав, що то ґедзі!

Finis

або по-простому

КІНЕЦЬ

ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА

ПЕРЕДМОВА

«Червона Книга» містить чимало віршів. Декілька з них включено до тексту «Падіння Володаря Перстенів» чи до супровідних історій та хронік; набагато більше знайдено на вкладних аркушах, а деякі недбало занотовано на берегах сторінок чи в порожніх місцях. Більшість цих останніх є нісенітницею — нині вони часто незрозумілі, навіть якщо й написані розбірливо, — або напівзабутими уривками. З цих маргіналій узято №№ 4, 11, 13; а втім, найкращим зразком їхньої загальної тональності є радше карлючки на сторінці, де записано «Коли зима нашле холоди…» авторства Більбо:

На шпиці півня вертить так,

Що хвіст схилився вниз;

Дрозд від морозу так закляк,

Що й равлика б не вгриз.

«Лихий мій жереб», — дрозд завів,

«Все марно», — півень відповів, —

Їх пісня повна сліз.

Пропонована добірка складається з доволі давніх поезій, головно пов'язаних із легендами й жартами Ширу кінця Третьої Епохи, — поезій, що їх склали, очевидно, гобіти, переважно Більбо та його друзі або їхні безпосередні нащадки. Авторство, втім, рідко коли зазначено. Вірші, не додані до прозових текстів, записано різними почерками, і, ймовірно, первісно вони побутували в усній традиції.

Подейкують, що № 5 у «Червоній Книзі» склав Більбо, а № 7 — Сем Ґемджі. № 8 підписаний СҐ, і цьому підпису можна вірити. № 12 також підписаний СҐ, хоча щонайбільше Сем міг лише підправити давнішу поезію з комічного бестіарію, який гобіти, вочевидь, полюбляли. У «Володарі перстенів» Сем твердив, що № 10 був традиційним для Ширу.

№ 3 є зразком іншого жанру, який, здається, розважав гобітів: поезія або оповідка, яка повертається до свого початку і яку можна декламувати так, аж доки слухачі збунтуються. Декілька зразків знайдено в «Червоній Книзі», але чи не всі вони — простацькі й грубуваті. № 3 — набагато довший за інші й найкраще опрацьований. Очевидно, цю річ склав Більбо. На це вказує її явна спорідненість із поемою, що її продекламував Більбо як свій власний твір у домі Елронда. За походженням «нісенітна поезія», в рівендільеькій версії вона постала переробленою та пристосованою — дещо недолуго — до високоельфійських і нуменорсь- ких легенд про Еаренділа. Можливо, тому що Більбо винайшов її метричний малюнок і пишався цим. Цей розмір не повторюється в жодній іншій поезії «Червоної Книги». Давніший варіант, поданий тут, можна віднести до перших днів після повернення Більбо з мандрів. Хоча вплив ельфійських традицій помітний, але потрактовано їх несерйозно, а вжиті там назви (Деррілін, Телламі, Белмарі тощо) просто вигадані в ельфійському стилі й насправді зовсім не ельфійські.

Вплив подій кінця Третьої Епохи та розширення обріїв Ширу завдяки контактам із Рівендолом і Ґондо- ром можна побачити і в інших творах. № 6, хоча він уміщений тут відразу після поезії Більбо про Місячанина, й останню річ, № 16, слід виводити, врешті-решт, із Ґондору. Вочевидь, вони базовані на переказах Людей, котрі мешкали на морських узбережжях і котрим були відомі річки, що впадають у Море. У № 6 і справді згадано Белфалас (вітряну бухту Бел) і Вежу на узбережжі, Тіріт Аеар, у Дол Амроті. У № 16 згадано Семиріччя: сім рік[1], які впадають у Море в Південному Королівстві, — й ужито ґондорське ім'я, в його високоельфійській формі: Фіріель, «смертна жінка»[2]. У Довгобережжі й Дол Амроті побутує чимало переказів про старовинні ельфійські оселі та про гавань у гирлі Мортонду, з якої «лоді, що плинуть на Захід» відпливали ще за такої давнини, якої сягає й падіння Ереґіона за Другої Епохи. Отже, ці два твори — лише переробки південного матеріалу, хоча Більбо міг здобути його через посередництво Рівендолу. № 14 також зазнав впливу рівендільських переказів, ельфійських і нуменорських, про героїчні дні кінця Першої Епохи; здається, тут збереглося відлуння нуменорської повісті про Туріна і Міма-гнома.

№№ 1 і 2, очевидно, походять із Цапового Краю. Вони виявляють більше обізнаності з цими землями та з Падолом, лісистою долиною Верболозки[3], ніж це, вірогідно, було властиво будь-яким гобітам на захід від Прилук. Ці поезії також показують, що мешканці Цапового Краю знали Бомбадила[4], хоча, поза сумнівом, вони мали таке саме туманне уявлення про його могутність, як ширяни — про Ґандальфову: обох шанували як осіб доброзичливих, можливо — таємничих, ще й непередбачуваних, а проте — комічних. № 1 — раніший твір, і скомпоновано його з різних