Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

«За це не переймайтесь,» сказав мій адвокат. «Як вас звуть?»

«Еліс,» відповіла вона. «Просто наберіть пральню і запитайте Еліс.»

«З вами зв’яжуться,» сказав я. «Приблизно за тиждень. Але будьте напоготові й поводьтесь природньо. Ви впораєтесь?»

«Так, сер!» сказала вона. «Я вас ще побачу, панове?» вона сором’язливо усміхнулась. «Ну, після цього…»

«Ні,» відрізав мій адвокат. «Вони прислали нас із Карсон Сіті. З вами зв’яжеться інспектор Рок. Артур Рок. Він буде замаскований під депутата, але ви без проблем його упізнаєте.» Вона нервово зам’ялася.

«Що не так?» запитав я. «Ви чогось нам не сказали?»

«Ні!» швидко відповіла вона. «Я просто хотіла дізнатись, хто мені платитиме?»

«Інспектор Рок попіклується про це,» відповів я. «Вся оплата буде готівкою: тисячу доларів дев’ятого числа кожного місяця.»

«Господи Боже!» вирвалося з неї. «За такі гроші я готова на все!»

«Ви і ще багато людей,» сказав мій адвокат. «Ви б здивувалися, якби дізнались, хто на нас працює – прямо тут, у цьому готелі.» Вона була вражена. «Я їх знаю?»

«Можливо,» сказав я. «Але вони всі під прикриттям. Ви зможете дізнатись це тільки в разі якоїсь екстреної ситуації, коли один з них вийде з вами на зв’язок, скориставшись паролем.»

«А який пароль?» запитала вона.

«Рука Руку Миє,» сказав я. «Тільки почуєте, відразу ж відповідайте: ’Я нічого не боюсь’. Так вони вас упізнають.» Вона кивнула, повторюючи про себе пароль, а ми слухали, перевіряючи, чи все правильно. «Добре,» сказав мій адвокат. «Це все. Напевно, ми вас не побачимо, поки не впаде молот. Вам краще не бачити нас, поки ми тут. Можете не приходити прибирати, просто лишайте рушники й мило за дверима опівночі.» Він усміхнувся. «Саме так ми вбережемося від подібних непорозумінь, чи не так?» Вона повернулася до дверей. «Як скажете, панове. Не можу навіть передати як мені шкода через те, що сталось… я просто нічого не знала.» Мій адвокат випроводив її за двері. «Ми все розуміємо,» сказав він. «Але все вже позаду. Дякувати богу, ще є порядні люди.» Вона посміхнулась, зачиняючи двері.

12. Повернення до «Цирку»… В пошуках мавпи… До біса Американську мірю

Після того випадку пройшло вже майже сімдесят дві години і жодна покоївка не ступила до нашого номеру. Цікаво, що наговорила їм Еліс. Ми бачили її одного разу, як вона везла возика з білизною через стоянку в той час як ми в’їжджали туди, але вдали, що не бачимо її і, здається, вона зрозуміла.

Проте так більше не могло тривати. Кімната була завалена використаними рушниками; вони висіли скрізь. Підлога у ванній була вкрита шматками мила, блювотиною і шкірками від грейпфрутів вперемішку з розбитим склом. Доводилось одягати черевики, коли я заходив туди посцяти. Сірий килимок був повністю засипаний насінням марихуани, тож став зеленим.

Обстановка номера була настільки старшною, настільки засраною, що я напевно міг би вибігти звідти з криками про «живу виставку» з Хейт Стріт, щоб показати копам з інших частин країни наскільки глибоко в порок і дегенерацію можуть впасти наркомани, якщо залишити їх без нагляду.

Але якому наркоману знадобляться всі ці шкаралупи від кокосів і шкірки від грейпфрутів? Чи свідчить проїхню присутність тут вся ця недоїдена картопля фрі? Ці засохлі калюжі кетчупу на комоді?

Мабуть так. А звідки все це бухло? А ці страшні порнографічні фото, вирвані з дешевих журналів штибу «Шльондри Швеції» чи «Оргії в Касбаху», що були приклеєні до розбитого дзеркала, вкритого плямами засохлої до твердої жовтої шкоринки гірчиці… а ці ознаки насильства, ці дивні червноі та сині лампочки і розбиті склянки, що висіли причеплені пластирем до стіни …

Ні, ці сліди не міг залишити нормальний, богобоязний наркоман. Це все виглядало занадто агресивно. Все свідчило про те, що в цій кімнаті вживали майже всі наркотики, відомі цивілізованій людині з 1544 року. Це було схоже на монтаж, на гротескну медичну виставку, що показувала, що б трапилось, якби в одній кімнаті зібрати двадцять два запеклих злочинця-наркомана, кожного з різним ступенем залежності, й зачинити їх на п’ять діб.

Справді. Але, звісно, таке ніколи не може статися у Справжньому Житті, панове. Ми просто навели приклад, щоб показати, що могло б бути…

Раптово задзвонив телефон, вириваючи мене з мого фантазійного ступора. Я поглянув на нього. Дззззззззееееень… Боже, що тепер? Невже сталося? Я вже чув як різкий голос менеджера, пана Хіма, застерігав, що поліція вже на підході до мого номеру і щоб я не смів стріляти крізь двері, поки вони будуть вриватися.

Дзззееннь… Ні, вони не будуть попереджувати. Якщо вже вони вирішили спіймати мене, то, напевно, влаштували засідку в ліфті: спочатку газом в очі, потім накинутись гуртом. Все станеться раптово.

Тож я підняв слухавку. Дзвонив мій друг Брюс Іннз із «Цирку-Цирку». Він знайшов чоловіка, що був готовий продати мавпу, про яку я запитував. Ціна була 750 доларів.

«З яким скупердяєм ми маємо справу?» запитав я. «Вчора ж було чотириста.»

«Він каже, що вона привчена ходити в туалет,» сказав Брюс. «Він залишив її спати в трейлері, а та тварюка насрала в душовій кабінці.»

«Це ще нічого не значить,» сказав я. «Мавп приваблює вода. Наступного разу вона насере йому в умивальник.»

«Напевно тобі варто приїхати і самому з ним поговорити,» сказав Брюс. «Він зараз зі мною в барі. Я сказав йому, що ти дуже хочеш собі мавпу і можеш дати їй притулок. Думаю він буде торгуватись. Він дуже прив’язаний до тієї смердючої тварюки. Вона зараз із нами, сидить на клятому стільці й пускає слину в кухоль з пивом.»

«Добре,» сказв я. «Буду за десять хвилин. Не давай йому напитись. Хочу поговорити з ним на тверезу голову.»

Коли я приїхав до «Цирку», якогось старого виносили з дверей до карети швидкої. «Що трапилось?» запитав я в паркувальника.

«Точно не знаю.» відповів він. «Кажуть серцевий напад. Але я помітив, що в нього вся потилиця пошматована.» Він сів у Кита і видав мені квитанцію. «Зберегти ваш напій?» запитав він, тримаючи велику склянку текіли, що стояла на сидінні. «Я можу поставити її в холодильник, якщо бажаєте.» Я кивнув. Тут вже знали мої звички. Я бував у цьому місці настільки часто, з Брюсом та іншими, що паркувальники вже знали моє ім’я, хоча я ніколи й нікому не казав його і ніхто в мене його не питав. Думаю,