Читати книгу - "Ніч лагідна"

Мені особисто подобаються лише тихі хлопчики. А ви тихий? Я десь таких уже зустрічала, тільки не пам’ятаю де.

Не гнівайтеся на мене, це мій третій лист до вас, я його або відправлю зразу, або не відправлю зовсім. Я часто думаю також про місячне сяйво, і в мене знайшлося б скільки завгодно свідків, якби мене випустили звідси.

Мені сказали, ніби ви теж лікар, але поки ви кіт, це не суттєво. У мене страшенно болить голова, тож ви не гнівайтеся, що я гуляю, мов остання якась, із білим котом, сподіваюсь, ви розумієте. Я володію трьома мовами, а з англійською — чотирма, і могла б придатися вам як перекладачка, якби ви забрали мене до Франції, я певна, що впоралася б, якби всіх позв’язували ременями, як у середу. А сьогодні субота, і ви далеко, і, може, вас уже вбили.

Приїздіть до мене знов коли-небудь, адже я тут буду завжди, на цьому зеленому пагорбі. Хіба що мені дозволять написати татові, якого я так люблю.

Не гнівайтеся. Я сьогодні сама не своя. Напишу, коли почуватиму себе краще.

Всього найкращого.

Не гнівайтеся на мене. Капітане Дайвере!

Ніколь Уоррен

Я знаю, з такими нервами, як у мене, длубатися в собі не можна, але я хочу, щоб ви знали про мене все. Минулого року, чи й не минулого, в Чікаго, я дійшла до того, що вже не могла розмовляти із слугами й виходити на вулицю, і все чекала, щоб мені хтось пояснив, що зі мною коїться. Хтось же повинен був мені пояснити. Адже сліпого не кидають посеред вулиці. Але ніхто не казав мені всієї правди — тільки наполовину, а в мене в голові все так плуталося, що я вже не знала навіть, скільки буде двічі по два. Знайшовся тільки один— француз, офіцер, що все зрозумів. Він подарував мені квітку й сказав, що вона «plus petite et moins entendue» (Ще менша і ще недосвідченіша (франц.)). Ми заприязнилися. A потім він її відібрав. Мені ставало дедалі гірше, але ніхто нічого не пояснював. Тільки співали мені пісеньку про Жанну д’Арк, а я ображалася й плакала, бо тоді ще мала голову на плечах. Мені радили займатися спортом, але я не хотіла. Потім я вийшла з дому й пішла бульваром Мічіган — ішла довго-довго, але за мною послали машину й наздогнали. Я не хотіла сідати в машину, і мене затягли силоміць, а там були санітарки. Відтоді я вже помалу почала розуміти, бо побачила, як воно буває в інших. Отож, тепер ви все знаєте. Тут я ніколи не одужаю, бо лікарі не дають мені спокою і все розпитують про речі, які мені треба забути й не згадувати. Через те я сьогодні написала татові, щоб приїхав і забрав мене звідси. Я дуже рада, що вам подобається ваша робота, напевно, це дуже цікаво, оглядати людей і відпускати їх додому».

А це з іншого листа:

«Ви могли б пропустити один огляд і написати мені листа. Мені нещодавно надіслали грамофонні платівки із записами уроків, щоб я не забувала, а я їх усі побила, і через це доглядальниця зі мною не розмовляє. Платівки були англійські, а вона все одно нічого не розуміла. В Чікаго один доктор сказав, що я симулянтка, цебто він хотів сказати, що я шосте близня, а він ще ніколи таких не бачив. Але я на той час знавісніла вже по-справжньому, тож мені було однаково. А коли я навіснію, мене ніщо не обходить, хай навіть кажуть, що в ме­ні сидить мільйон дівчат.

Ви того вечора казали, що навчите мене грати. А я гадаю, кохання — де найголовніше або повинне бути найголовнішим.

В усякому разі, я дуже рада, що лікарський огляд забирає у вас весь вільний час.

Toute à vous (Ваша)

Ніколь Уоррен»

Були й інші листи, в яких безпорадні цезури утворювали тривожні ритми.

«Дорогий капітане Дайвере!

Пишу вам тому, що не маю до кого звернутися, і мені здається, що коли навіть така хвора людина, як я, бачить усю безглуздість свого становища, то вам де ясно й поготів. Моя душевна недуга вже минула, цілковито розбивши й зламавши мене — саме цього тут, видно, і домагалися. Мої родичі кинули мене напризволяще, і я вже не чекаю від них ні допомоги, ні співчуття. Я більше не можу витримати, подальше перебування тут остаточно доконає мене, і взагалі це марнування часу, бо всі чудово розуміють, що голову мою вилікувати неможливо.

Я опинилася в цьому закладі, який є, власне, будинком для напівбожевільних, тільки тому, що ніхто не наважився сказати мені правду. Якби я спочатку все знала, як знаю тепер, то я б усе витримала, вистачило б сили, але ті, що повинні були відкрити мені очі, не схотіли цього зробити. А тепер, коли я вже все знаю й заплатила за це знання такою дорогою ціною, вони і не думають відмовлятися від своїх собачих звичок і наполягають, щоб я думала, як раніше. А надто один тут старається, та в нього нічого не вийде.

Я страшенно самотня, мені тяжко без друзів і рідних, які лишилися далеко за океаном, і я не знаходжу собі місця, тиняюся сама не своя. Якби ви могли влаштувати мене перекладачкою (я вільно володію французькою й німецькою, досить добре італійською й більш-менш пристойно іспанською), або в санітарний загін, або медсестрою (я б і на курси пішла, якщо треба), — це бул.о б для мене великим щастям».

І далі:

«Якщо ви вважаєте, що я неправильно пояснюю свій стан, ви могли б принаймні дати своє пояснення, я б вам повірила, бо у вас обличчя добре, як у кота, а тут скрізь обличчя хитрі й підступні. Доктор Грегорі дав мені вашу фотокартку, ви на ній не такий гарний, як у мундирі, зате молодший».

«Mon capitaine!

Дуже приємно було отримати від вас листівку. Я з цікавістю дізналася, що ви нещадні до недосвідчених медсестер, — будьте певні, я добре зрозуміла ваш натяк. А я гадала, коли побачила вас, що ви не такий, як усі».

«Дорогий капітане!

Сьогодні я думаю так, а завтра — інакше. В цьому все моє лихо, а ще в тому,