Читати книгу - "Ніч лагідна"

Тепер він їхав до клініки Домлера на Цюріхському озері навідати Франца Грегоровіуса. Франц був невропатологом і мешкав при клініці; родом він був із Західної Швейцарії, віком — на кілька років старший від Діка. Він уже чекав гостя на трамвайній зупинці — ефектна, демонічна постать, такий собі Каліостро, але з очима святого. Франц належав до третього коліна династії Грегоровіусів; його дід навчав Крегіеліна ще тоді, коли психіатрія тільки народжувалася як наука. Вдачу Франц мав горду, палку і наївну — він вважав, зокрема, що наділений неабиякою гіпнотичною силою. Хоч спадковий талант Грегоровіусів-учених і підупав трохи за попередні покоління, з Франца все-таки вийшов би першорядний клініцист.

У машині він попросив Діка:

— Розкажіть, як ви воювали. Чи змінила вас війна? Зовні начебто ні — те ж бездумне й вічно молоде американське обличчя, хоч я й знаю, що бездумності вам не закинеш.

— Я війни не бачив, Франце. Хіба це не ясно було з моїх листів?

— Це неістотно, — ми тут лікуємо від контузії людей, що тільки здалеку чули гуркіт повітряного нальоту. І навіть таких, що знають про це тільки з газет.

— Нісенітниця якась!

— Може, й так, Діку. Але наша клініка — для паці­єнтів багатих, і ми таких слів не вживаємо. А тепер признайтеся: ви приїхали заради мене чи заради тієї американки?

Вони скоса глянули один на одного. Франц загадково всміхнувся.

— Звичайно, я спочатку читав усі листи, — мовив він басом, по-діловому. — Та коли її справи пішли на краще, я перестав розпечатувати їх, бо вирішив, що це вже буде нечемно. Вважайте, що ви її поставили на ноги.

— То вона одужала? — спитав Дік.

— Цілком. Вона була під моїм постійним наглядом, мені доручають майже всіх хворих з Англії та Америки. Вони звуть мене доктором Грегорі.

— Я поясню вам, як усе вийшло з тією дівчиною, — сказав Дік. — Я бачив її, власне, тільки один раз, коли приїхав попрощатися з вами перед від’їздом до Франції. Я тоді вперше надягнув військовий мундир і почувався страшенно ніяково — першим віддавав честь рядовим і таке інше.

— А чому ви сьогодні не в мундирі?

— Сьогодні? Господи, та я вже три тижні як демобілізувався! Тож слухайте: попрощавшись з вами, я пішов до отієї споруди над озером, де залишив свій велосипед.

— До «Кедрової альтанки».

— ...Вечір був чудовий, — місяць уповні над тією вершиною...

— Над Кренцеггом.

— ...Попереду йшла медсестра з якоюсь дівчиною. Я навіть не подумав, що ця дівчина може бути пацієнткою. Наздогнавши їх, я спитав у медсестри, о котрій відходить трамвай, і далі ми пішли разом. Дівчина здалася мені найвродливішим створінням у світі.

— Вона й тепер така.

— Вона сказала, що вперше бачить американський мундир, ми побалакали трохи і розійшлися. — Він примовк, вдивляючись у знайомий краєвид, а тоді додав: — Тільки я не такий загартований, як ви, Франце; завжди, коли я бачу таку гарну оболонку, мені прикро думати про те, що під нею сховано. Оце й усе наше знайомство. А потім почали надходити листи.

— Це знайомство її врятувало, — патетично виголосив Франц. — Воно викликало радикальну зміну в її стані. Власне, тому я й покинув сьогодні всі свої справи й подався вам назустріч. Перше ніж ви побачитеся з нею, нам треба докладно все обговорити. До речі, щоб мати цю можливість, я відпустив її до Цюріха за покупками. — Голос його переможно дзвенів. — Відпустив без медсестри, з іншою, не такою врівноваженою хворою. Я пишаюся цим успіхом і дуже радий, що завдяки випадку ви стали моїм помічником.

Машина мчала понад Цюріхським озером, а по другий бік шосе розлягалася родюча долина, де серед зелених пасовиськ на невисоких пагорках ліпилися мальовничі шале. Сонце випливло в блакитне море небес, і перед ними раптом засяяла Швейцарія в усій своїй красі — з її мелодійними, веселими звуками, з її свіжими, чистими пахощами бадьорості й здоров’я.

Заклад професора Домлера — три старі корпуси і два нові, на схилі невеликого узвишшя понад озером — був заснований десять років тому і відтоді став першою психіатричною клінікою сучасного типу; невтаемничена людина не зразу здогадалася б, що перед нею притулок для зламаних, неповноцінних, небезпечних для суспільства жителів нашої землі, хоч два з п’яти корпусів оточував високий мур, щоправда, замаскований зеленим плетивом винограду. У полі якісь люди громадили солому; між деревами на території клініки гуляли хворі в супроводі медсестер, які, зачувши наближення машини, застережливо вимахували білим прапорцем.

Франц припровадив Діка до свого кабінету й попросив дозволу на півгодини вийти. Лишившись на самоті, Дік походжав по кабінету, намагаючись скласти собі уявлення про Франца з безладдя, що панувало на його письмовому столі, з його книжок, з книжок його батька та дід а — які вони написали самі чи придбали, — нарешті, з великого, з коричневим відливом фотопортрета батька, що за священним швейцарським звичаєм висів на стіні. В кабінеті було накурено; розчинивши двері на терасу, Дік впустив усередину скісне сонячне проміння. І раптом думки його заполонила та хвора дівчина.

За вісім місяців він отримав від неї з півсотні листів. У першому вона ніяково пояснювала, що бере приклад з американських дівчат, які пишуть листи незнайомим солдатам, що його прізвище й адресу дав їй, на її прохання, доктор Грегорі; вона сподівається, що не дуже докучатиме йому, якщо час від часу надсилатиме кілька слів з побажанням здоров’я й успіхів і т. д. і т. ін.

В першому посланні неважко було впізнати стиль, запозичений із «Зайчика-Побігайчика» та «Облудниці Моллі» — сентиментально-розважальних епістолярних романів, якими в той час захоплювалася вся Америка. Проте на цьому схожість кінчалася.

Листи поділялися на дві групи: ті, що надходили до перемир’я, мали виразно патологічний характер, pешта ж, аж до найостанніших, писалися цілком здоровою людиною, що поступово виявляла все багатство своєї натури. В останні нудні місяці у Бар-сюр-Обі Дік уже чекав цих листів нетерпляче; а втім, навіть між рядків перших послань він читав більше, ніж було доступно Францові.

«Mon capitaine! (Мій капітане)

Побачивши вас, я подумала, що ви дуже вродливий чоловік і вам пасує військовий мундир. А ще я подумала, je m’en fiche (мені начхати) і французькою, і німецькою. Я вам теж сподобалася, але це я вже чула не раз,