Читати книгу - "Гра дзеркал"

— Хто ще виходив із зали?

— Ніхто, наскільки мені відомо.

— А ви неодмінно помітили б, якби хтось вийшов, місіс Сероколд?

Вона замислилася на мить.

— Ні, я не певна, що неодмінно помітила б.

— Ваша увага була цілком поглинута тим, що відбувалося в кабінеті?

— Так.

— І ви боялися, щоб там не сталося лиха?

— Ні ні, не думаю Я не вважала, що там може щось статися.

— Але ж у Лоусона був револьвер?

— Так.

— І він погрожував ним вашому чоловікові?

— Так. Але він не хотів завдати йому шкоди.

Інспектор Кері знову відчув легке роздратування, яке опановувало його щоразу, коли він чув це твердження. Отже, й вона торочить те саме!

— Ви не могли бути певні в цьому, місіс Сероколд.

— Але я справді була певна. У своїх думках, звісно. Як це називають молоді люди — гра на сцені? Тож я відчувала, що то була гра на сцені, Едгар — лише хлопчик. Він поводився мелодраматично й по-дурному, уявляючи себе сміливим чоловіком, якого опанував розпач. Він бачив себе скривдженим героєм із романтичної історії. Я була певна, він ніколи не вистрілить із того револьвера.

— Але він вистрелив із нього, місіс Сероколд.

Кері Луїза усміхнулася.

— Думаю, пістолет вистрелив випадково.

Знову роздратування стало опановувати інспектора Кері.

— Він вистрелив не випадково. Лоусон пальнув із того револьвера двічі, й він наставив його на вашого чоловіка. Кулі пролетіли зовсім близько від нього.

Кері Луїза здавалася здивованою, потім посерйознішала.

— Я не можу в це повірити. О, так, — поквапно провадила вона, випереджаючи протест інспектора, — я, звичайно, вірю вам, якщо ви мені так кажете. Але я все ж таки відчуваю, що тут має бути просте пояснення. Думаю, доктор Мейверік зможе мені це пояснити.

— О, так, — доктор Мейверік пояснить вам усе, як годиться, — похмуро сказав інспектор Кері. — Доктор Мейверік спроможний пояснити все на світі. Я переконаний у цьому.

Несподівано місіс Сероколд сказала

— Я знаю, більшість із того, що ми тут робимо, здається вам ду рним і непотрібним, а психіатри іноді дуже дратують нас. Але ми маємо результати, в цьому немає сумніву. Ми зазнаємо невдач, але й досягаємо успіхів. І те, що ми намагаємося робити, варте того, щоб його робити. І хоч ви, мабуть, не повірите, але Едгар щиро відданий моєму чоловікові. Він утнув ту дурну витівку, запевняючи, ніби Льюїс — його батько, бо йому дуже хочеться мати такого батька, як Льюїс. Але я не можу зрозуміти, чому він несподівано скотився до шаленства. Йому було вже набагато краще — вік став практично нормальним. Хоч, власне, він завжди здавався мені нормальним.

Інспектор не став сперечатися на цю тему.

Він сказав:

— Револьвер, з якого стріляв Едгар Лоусон, належав чоловікові вашої онуки. Ми припускаємо, що Лоусон узяв його в кімнаті Волтера Хада. А тепер скажіть мені, чи бачили ви цю зброю раніше?

І він розтулив долоню, на якій лежав невеличкий чорний автоматичний пістолет.

Кері Луїза подивилася на нього.

— Ні, не думаю.

— Я знайшов його в фортепіанному ослінчику. З нього недавно стріляли. Ми ще не мали часу зробити повну перевірку, але я переконаний, що це той самий пістолет, із якого застрелили містера Гульбрандсена.

Вона спохмурніла.

— І ви знайшли його у фортепіанному ослінчику?

— Під нотами дуже старої музики. Музики, що її, напевне, не грали тут багато років.

— Отже, хтось його там заховав?

— Так. Ви пам'ятаєте, хто вчора ввечері сидів за фортепіано?

— Стівен Рестарік.

— Він грав на ньому?

— Так. Але дуже тихо. То була дивна й меланхолійна коротенька мелодія.

— Коли він перестав грати, місіс Сероколд?

— Коли він перестав грати? Я не знаю.

— Але він таки перестав? Він не грав до самого кінця сварки?

— Ні. Музика просто завмерла.

— Він підвівся з фортепіанного ослінчика?

— Я не знаю. Я не маю найменшого уявлення, що він робив до того, як підійшов до дверей кабінету й намагався встромити ключ в отвір двірного замка.

— Ви можете назвати причину, з якої Стівен Рестарік захотів би вбити містера Гульбрандсена?

— Ні, не можу, — і вона замислено додала: — Я не вірю, що це зробив він.

— Гульбрандсен міг відкрити щось таке, що компрометувало його.

— Таке припущення здається мені вкрай неймовірним.

Інспекторові Кері раптом дуже захотілося відповісти їй такими словами: «Бувало, що й свині літали, але птахами вони через це не стали». То було улюблене прислів'я його бабусі. Міс Марпл, подумав він, напевне знає його.

III

Кері Луїза зійшла вниз широкими сходами, і троє людей зустрілися з нею, ідучи з різних напрямків: Джіна з довгого коридору, міс Марпл із бібліотеки і Джульєта Белвер — з Великої Зали.

Джіна заговорила першою.

— Люба бабусю! — вигукнула вона з палкою тривогою. — 3 тобою все гаразд? Вони тобі не погрожували, не застосовували якихось заходів фізичного впливу абощо?

— Звісно, ні, Джіно. Що в тебе за дурні думки! Інспектор був дуже чемний і дуже стриманий.

— Таким він і повинен бути, — сказала міс Белвер. — Каро, ось тут у мене всі твої листи та посилка. Я збиралася занести їх до твого помешкання.

— Неси їх у бібліотеку, — сказала Кері Луїза.

Усі четверо пішли в бібліотеку.

Кері Луїза сіла й почала розпечатувати свої листи. Їх було десь зо два або три десятки.

Кожного розпечатаного листа вона подавала міс Белвер, яка розкладала їх на три купки, пояснюючи міс Марпл, навіщо вона це робить.

— Тут три головні категорії. Одна — листи від родичів наших вихованців. Ці листи я передам доктору Мейверіку. Листами із якимись проханнями я займуся сама. Решта — листи особистого характеру, й Кара дає мені спеціальні розпорядження, як відповідати на них.

Після того, як вони розібралися з листами, місіс Сероколд звернула свою увагу на посилку, розрізавши ножицями шпагат.

З розгорнутої акуратної упаковки вона дістала привабливу коробку з шоколадними цукерками, обв'язану золотистою стрічкою.

— Хтось, либонь, подумав, що сьогодні в мене день народження, — з усмішкою сказала місіс Сероколд.

Вона розв'язала стрічку й відкрила коробку. Усередині коробки була візитівка. Кері Луїза подивилася на неї з легким подивом.

— «З любов'ю від Алекса», — прочитала вона. — Як дивно, що він послав мені коробку з шоколадними цукерками в той самий день, коли сюди приїхав.

Міс Марпл відчула раптову тривогу.

Вона швидко сказала:

— Зачекай хвилину, Кері Луїзо. Не їж поки що цих цукерок.

Місіс Сероколд відповіла з легким подивом:

— Я мала намір роздати їх.

— Не роби цього.