Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

— А знаєте, що цікаво, — сказав полковник Бентрі. — Те, що він підштовхнув листа пальцем, щоб аркуш ковзнув через стіл, і вдав, ніби він уявлення не має, хто автор того листа. Певно, він хотів подивитися комусь із них в обличчя. Але в чиє обличчя — обличчя дівчини? Чи чоловіка?

— Чи, може, навіть в обличчя кухарки? — припустила місіс Бентрі. — Вона могла саме в цю мить принести сніданок і бути в кімнаті. Але чого я не розумію… Це дуже дивно…

Вона схилилася над листом, наморщивши лоба. Міс Марпл нахилилася з нею поруч. Палець міс Марпл витягся вперед і доторкнувся до паперу. Вони стали перешіптуватися між собою.

— Але чому секретар порвав свого листа? — несподівано запитала Джейн Гел’єр. — Це здається… Я не знаю — але це здається дивним. Чому він мав одержати листа з Німеччини? Хоча, звісно, якщо він поза підозрою, як ви кажете…

— Але сер Генрі цього не казав, — швидко промовила міс Марпл, підвівши голову від своєї стишеної розмови з місіс Бентрі. — Він сказав: четверо підозрюваних. А це означає, що він включив до них і містера Темплтона. Правду я кажу чи ні, сер Генрі?

— Авжеж, правду кажете, міс Марпл. Гіркий досвід навчив мене однієї істини. Ніколи не кажи собі, що хай там хто може перебувати поза підозрою. Я навів вам причини, з яких троє з тих людей могли, зрештою, вчинити злочин, хоч би яким це здавалося неймовірним. Тоді я не став застосовувати цей метод до Чарлза Темплтона. Але зрештою, дотримуючись правила, про яке я щойно згадав, я дійшов і до нього. І я був змушений визнати таку істину: кожна армія, кожен військово-морський флот і кожна поліція має у своїх лавах певну кількість зрадників, хоч би як нам не хотілося зізнаватися в цьому. І тоді я безсторонньо й неупереджено розглянув ті факти, які могли свідчити проти Чарлза Темплтона.

Я поставив собі приблизно ті самі запитання, які щойно задала міс Гел’єр. Чому він, єдиний з усіх мешканців дому, не зміг показати листа, якого отримав того дня, — причому це був лист із німецьким штемпелем на конверті. Чому він отримував листи з Німеччини?

Останнє запитання було цілком невинним, і я поставив його перед ним. Його відповідь була досить простою. Сестра його матері була одружена з німцем. Лист, якого він одержав, був від його німецької кузини. У такий спосіб я довідався про те, чого раніше не знав: Чарлз Темплтон підтримував стосунки з людьми в Німеччині. І це вирішальним чином спонукало мене занести його до списку підозрюваних — занести без жодних вагань. Він був моєю власною людиною, і я завжди любив його й довіряв йому; але мусив визнати, що з погляду загального правосуддя та справедливості він мав очолити той список.

Але тут постає велика проблема — я ж нічого не знаю… О, я справді не знаю і, найімовірніше, ніколи не знатиму. І річ не в тім, щоб покарати вбивцю. Це проблема, що здається мені в сотню разів важливішою. Ідеться про те, що можна розбити всю кар’єру чесної людини… через підозру — через підозру, якою я не маю права знехтувати.

Міс Марпл прокашлялась і сказала лагідно:

— У такому разі, сер Генрі, якщо я правильно вас зрозуміла, саме цей молодий містер Темплтон так пригнічує вашу свідомість?

— Атож, у певному сенсі. Насправді становище всіх чотирьох мало би бути однаковим, але насправді це не так. Узяти, наприклад, Добса — я можу й далі його підозрювати, але цей факт ніяк не може вплинути на його життя чи кар’єру. Нікому в селі навіть на думку не могло спасти, що старий доктор Розен помер не внаслідок нещасливого випадку. Гертруда потерпіла трохи більше. Наприклад, її перебування під підозрою може вплинути на ставлення до неї з боку фройляйн Розен. Та, може, це буде не так і важливо для неї.

Що ж до Ґрети Розен — то в ній чи не головна суть проблеми. Ґрета дуже мила дівчина, а Чарлз Темплтон вродливий молодий чоловік, і на цілих п’ять місяців доля звела їх разом, позбавивши можливості будь-яких зовнішніх розваг. І сталося неминуче. Вони закохались одне в одного — навіть якщо й не наблизились до того, щоб виразити свої почуття словами.

А потім сталася катастрофа. Десь три місяці тому й через день або два після того, як я повернувся з від’їзду, Ґрета Розен прийшла до мене. Вона продала котедж і поверталася до Німеччини, нарешті залагодивши тут дядькові справи. Вона прийшла до мене особисто, хоча й знала, що я пішов у відставку, оскільки та справа, з якою вона прийшла до мене, була, можна сказати, особистою.

Певний час вона ходила коло та навколо, проте зрештою висловилася напрямець. Що я думаю про той лист із німецьким штемпелем — він досі не перестав її турбувати — той лист, який Чарлз порвав? Чи з ним усе було гаразд? Безперечно, з ним усе мало бути гаразд. Звичайно ж, вона вірить тому, що він про нього розповідає, але якби вона знала! Якби вона знала — напевне.

Ви розумієте? Те саме почуття: бажання довіряти, але жахлива зачаєна підозра, підозра, яку вона рішуче загнала в найдальший куточок своєї свідомості, але яка не розвіялася, не зникла. Я вирішив бути з нею цілком правдивим, але попросив її зробити те саме. Я запитав у неї, чи має вона якісь почуття до Чарлза, а він — до неї.

«Я думаю, що так, — сказала вона. — О, я знаю, що було так. Ми були дуже щасливі. Кожен день приносив нам багато радості. Ми знали — ми обоє знали. Ми нікуди не поспішали — усе життя було перед нами. Одного дня він скаже мені, що кохає мене, а я відповім, що кохаю його також. Але тепер… О, я думаю, ви все розумієте! Але тепер усе змінилося. Чорна хмара зависла між нами — ми почуваємо себе скутими, коли зустрічаємося, не знаємо, що сказати одне одному. Він, можливо, почуває те саме, що й я… Ми обоє кажемо самим собі: „О, якби я була певна! О, якби я був певен!“ Саме тому я благаю вас, сер Генрі, щоб ви сказали мені: „Ви можете бути певні, що коли хтось убив вашого дядька, то був не Чарлз Темплтон!“ Скажіть це