Читати книгу - "Крила кольору хмар"

Потім придивилася уважніше до сірої сутності Антона і трохи розчарувалася. Йой, то навіть не вовк, а великий сірий пес із вуличної братії, звісно, не з домашніх мазунчиків. Узяли з вулиці, вимили, щоб не тхнув недоїдками зі смітника, мо’, й відлупцювали, аби правила пристойної поведінки добре засвоїв. Навіть змогли навчити, як правильно на животі повзати, щоб шмат м’яса смачніший отримати. Молодці дресирувальники, митці просто. От тільки так і не помітили, що в очах прирученого знайди палахкотять жовтуваті вовчі вогники. Відчує колись себе в силі — кинеться без роздумів на ватажка.

2. Софія

Домашню адресу Софії мені дав Антон. Він — моє сьогоднішнє довідкове бюро. Дав, не перепитуючи, для чого, не вигадуючи причини не давати. Бо міг збрехати, що не знає і що всі анкетні дані працівників буцімто згоріли під час пожежі. І не став переконувати, що, мовляв, не варто мені поки до Софії пхатися, слід спочатку про неї зібрати інформацію. Потеревенити з обізнаними людьми. Антон зрозумів, що зараз я дію так, як мені заманеться, й на решту сірого світу мені наплювати.

Антон пішов. Лишивши, крім Софіїної адреси, і свою, а ще номер мобільного та домашнього телефонів. Я вагалася буквально кілька секунд. А тоді зателефонувала Віктору. Попросила, щоб він супроводив мене.

Я не боялася випадів з боку своїх одноплемінників. Вони зайняли вичікувальну позицію, бо, думаю, мало хто з них вірить у мою всесильність. Але схильність перестраховуватися і тут узяла гору, от вони й чекають, що далі чи хто далі… Але є прислужники, і їх багато. Істоти чи недолюди. Як хочете їх називайте. Задля того щоб вислужитися, ті покручі готові на багато що. Ліпше, коли тобі прикриває спину не найманець, а добрий друг. Нехай він навіть закоханий у тебе. І зараз це не дратує, скоріше, навпаки.

— Адо, ти ж там обачно поводься. Гаразд? Софія — ще та штучка. І не роби великі очі, нібито ні про що не здогадуєшся. Я її знаю давненько. На янгола з крильцями вона аж ніяк не тягне. Поганка ще та. Знаю ту плаксиву історію, яку вона розповідає геть усім про типу розбите серце найкращої подруги, нещасне кохання та проблеми з малою через погану спадковість.

Я здивовано витріщаюся на Віктора. Той сумно посміхається.

— Невже гадаєш, що ти єдина, з ким Софія ділилася сокровенним? Ой, любить ця коза з людей сльозу вичавити. Мені доньки шкода. Так-так. То її дитя, а не колежанчине. Узагалі сумніваюся, чи якась там колежанка існує. А мала в неї хороша. Якось кілька разів підвозив їх то до поліклініки, то в банк. Між іншим, згідно з розпорядженням Едуардовича. Мала ще та торохтійка, будь-кого заговорить до смерті. Диво, а не дитина. Та з такою матінкою є всі шанси вирости як мінімум стервом. Добре, що у Христі тепер сестра з’явилася. Може, для дівки не все ще втрачено.

Це ми так розмовляємо дорогою до помешкання Софії. Живе вона аж ген на Сихові. І від парку «Знесіння» до площі Червоної Калини в годину пік ой як довго пертися. Зрештою, везти всі свої гризоти громадським транспортом, у переповненій маршрутці, — то майже самовбивство. Довга реабілітація гарантована.

А я зараз досить комфортно чуюся. Сонце та вітер зробили свою добру справу. Я жива, і мої сили відновлено. Тож витрачати відновлену енергію на дурниці не хочеться. Віктор на автівці. Павло позичив йому свою. Ту саму, вчорашню. Тоновані вікна сьогодні вже не так дратують.

— Адо, можна спитати про особисте?

— Тобі можна. — Тю, сама від себе такого не чекала. Дурка, дурка ти, Адо! Кокетуєш? Зрештою, чому б і ні? Віктор — він надійний і справжній. Як друг — це ідеал. Але така моя відповідь дає йому надію на… На що? Гаразд, я подумаю про це колись, згодом тобто, чи не подумаю. Неважливо. Зараз не до плаксивих сентиментів.

— Ти пам’ятаєш батька?

— Ні, — відповідаю, не роздумуючи. Кажу правду. — А нема кого пам’ятати, Вікторе. Я ж ніколи його не бачила і не знала. Бабуся Ядвіга, яка ростила мене і була його матір’ю, стверджувала, що він загинув. Тобто занесла його недоля на заробітки в далекий Магадан, і там він випадково потрапив під машину. Мама мені наполегливо втокмачувала в голову інше: батька вбили грабіжники ще до мого народження. Хай там як, за версією двох найрідніших мені людей, мій батько мертвий. Принаймні вважався таким до вчорашнього дня. Тепер з’ясовується, що він навіть дуже живий і в мене є молодша сестра. А який він — не знаю. Бабуся Ядвіга все переконувала мене і себе, очевидно, що дуже хороший. Дехто стверджує, що люди не змінюються. Змінюються тільки обставини, які впливають на вчинки. Я не знаю, чи можуть змінюватися янголи? І не знаю, чи хочу його бачити? Хіба що заради цікавості. Я стільки років вважала його мертвим. Інколи покійникам не варто воскресати. Бо розчарування може стати крахом надій, а зачарування так і не настане.

Говорю це з гіркотою в голосі. Віктор якось розгублено промовляє:

— Ти впораєшся, Адочко, ось побачиш. Бо ти сильна, бо ти пам’ятаєш, як це — бути людиною і мати безсмертну душу.

Мене ціпить від його слів. Бути людиною? Так, я справді про це пам’ятаю, і, попри всі мої здогади чи правду, яка так несподівано впала мені на голову, — «ти янгол, вау! Чому не чути радісних вигуків?», — я досі маленька людина, дівчинка Адуся зі слабостями та жалями, дрібними гріхами та добрими вчинками, не привчена дорослими ходити до церкви, до молитов та богослужінь. Але яка так любить бувати в храмах. Приходити, запалювати свічки, годинами сидіти в куточку на табуретці та слухати небесні хори. Треба запитати якось Віктора, чи він також чує, як у церкві співають янголи, славлячи Отця Небесного. Спів той можна почути тоді, коли мало людей у храмі, бо під час служби Божої за людськими хорами янгольські вмовкають.

— Бути людиною? — перепитую його. — Вікторе, а ти віриш в існування кольорових янголів?

Я не стану розпитувати, звідки йому відомо про мого батька і про сестру. Він давно працює в «Темному янголі», нормальний (тобто без збочень — це я вже давно просканувала) чоловік, має гарний зір, відмінний слух