Читати книгу - "Стань сильнішим"

час в Сан-Антоніо і намагалася допомагати, наскільки це було в моїх силах. Бабуся інколи залишалася в моєму помешканні, але щоразу, коли ми забирали її з будинку, вона ставала дезорієнтованою і тривожною. Ще до того, як ми зі Стівом одружилися, він інколи сидів з нею вечорами, аби я могла піти на роботу.

Під час одних із моїх останніх відвідин її будинку, перед тим як вона переїхала в пансіонат для престарілих в Г’юстоні, я зауважила, що бабуся припинила митися. Вона не була чистою. Я набрала їй ванну і дістала чистий рушник. Вона просто стояла і посміхалася мені.

— Помийся, бабусю. Я буду поруч. Коли закінчиш, я приготую нам вечерю.

Вона лише посміхнулася і підняла вгору руки. Вона хотіла, аби я її роздягнула. Я зняла з неї сорочку, поцілувала її в чоло і вийшла з ванни, сподіваючись, що вона впорається з усім іншим. Мені було двадцять дев’ять років, і я була нажахана.

Я не впевнена, що можу це зробити. Я ніколи не бачила її без одягу. Я не знаю, як купати когось. Що за лайно ти верзеш, Брене! Це ж бабуся. Вона купала тебе тисячу разів!

Отож я повернулася до ванної кімнати, роздягнула бабусю і посадила її в стару рожеву ванну. Вона посміхалася і розслабилася, поки я намилювала її і змивала піну. Коли вона відхилилася назад і заплющила очі, я просто тримала її за руку. Звісно, стареча деменція зробила її безпорадною і інколи дитинною, але безсоромною її зробив не хворий розум, а величезне, добре серце. Вона знала правду: ми не повинні робити все це на самоті. Ми не для цього створені.

Пригадавши той момент у ванній бабусі, я точно зрозуміла, чому відвертаюся. Я настільки боялася власних потреб, що не могла бачити потребу в очах інших.

Розпізнавання

Ця історія — чудовий приклад того, як процес здобуття душевної сили може розтягнутися на декілька місяців, навіть років. Причина, з якої я називаю процес підйому практикою, у тому, що, якби я не виявляла допитливість після кожного зі своїх переживань, я б не спромоглася їх осмислити. Якщо б я не пов’язала між собою ці окремі інциденти загальним дискомфортом, який вони в мене викликали, я б не наблизилася до розуміння наріжних засад моєї взаємодії зі світом і людьми довкола.

Хоча в цій історії було декілька моментів, від яких у мене перехоплювало подих, осмислення відбулося саме під час лекції Енн Ламотт. Мій момент падіння стався, коли отець Мюррей наголосив на тому, що вибір не бачити інших людей фундаментально знижує нашу людяність. Я не впевнена, що усвідомлювала свою поведінку, аж поки не почула його слова. Це був момент тихого розуміння: я не здригнулася, не заплакала і не розсердилася. Ви б не зауважили мого падіння, але я його відчула. І я вирішила розібратися в усьому, залишаючи зал того вечора.

Можливо, потужна метафора з цитати Рузвельта: «Повага належить людині, яка саме перебуває на арені, чиє обличчя замащене порохом, потом і кров’ю» — саме про те відчуття вимащеного порохом, потом і кров’ю обличчя, коли арена — це радше емоційне, а не фізичне падіння? Прямуючи додому після лекції, я почувалася абсолютно розбитою. Отець Мюррей осяяв світлом темний, незвіданий закапелок моєї поведінки, і я знала, що доведеться змінити те, з чим я зіткнулася.

Осмислення

Моя БПЧ розпочалася з монологу в машині, коли я поверталася з лекції, і стала темою розмови зі Стівом, коли він ввечері повернувся додому. Зрештою я написала в своєму щоденнику:

«Я недостатньо допомагаю іншим людям.

Мені соромно через те, що в мене стільки можливостей, а я так мало роблю для інших, тому не можу дивитися в очі тим, кому повинна допомогти.

РОБИ БІЛЬШЕ!!!»

Цього разу БПЧ не ґрунтувалася на традиційних вигадках — поясненнях, які забезпечували мені самозахист і покладали провину на інших людей, але вона також була проблематичною, тому що складалася з напівправд. Мені справді потрібно переконатися, що я даю щось і допомагаю. Мені абсолютно необхідно осмислити привілеї, через які мені некомфортно. Але, проживши шість місяців і перенісши три сильних переживання, у яких мені довелося протистояти своєму дискомфорту, я зрозуміла, що справжня причина того, що я відвертаюся, — це не страх допомагати іншим, а страх самій потребувати допомоги.

Моє осмислення сорому, осуду, матеріальних можливостей, зв’язку, потреби, страху і власної гідності навчило мене, що не біль і не страждання змушували мене відвертатися, а мої власні потреби. У другому акті йдеться лише про те, щоб спробувати знайти зручний спосіб вирішити проблему, поки не вичерпаються усі можливості і не доведеться увійти в зону дискомфорту. Мені комфортно допомагати і давати. Я хотіла вирішити свою проблему, роблячи більше, ніж роблю вже. Коли озираюся на цей приклад, то думаю про те, як часто ми прагнемо вирішувати проблеми, роблячи більше недієвих речей, просто робимо це наполегливіше і довше долаємо перешкоди. Ми робитимемо все, аби уникнути найважчого — самоаналізу.

І, як з’ясовується, я не впевнена, що вмію приймати. Як можна відчувати себе насправді комфортно і великодушно, зіткнувшись із чиїмись потребами, коли ми відштовхуємо свої власні потреби? Щирість — це бажання давати і отримувати. Дельта означає не переписування історії з початку до кінця, а радше додавання й інтеграцію нових ключових знань до тієї історії, помилкової і неповної, яку я розповідаю сама собі. Це означає озирнутися на свою власну життєву історію.

Я змалку зрозуміла, як заслужити любов, «золоті зірочки» похвал і вдячність, допомагаючи іншим. Це була роль, яку я грала в своїй родині, з друзями і навіть із кількома моїми першими хлопцями. За якийсь час я навчилася допомагати не тільки заради похвали, але насамперед для самовизначення. Допомога стала найціннішою в стосунках. Якщо я не можу допомогти або, не дай боже, якщо мені самій доведеться звернутися по допомогу, то яка з мене користь?

Гадаю, що протягом багатьох років я несвідомо виробила систему цінностей, яка допомогла мені осмислити свою роль — надання і отримання допомоги, яке дозволяло мені почуватися краще і не переживати через те, що я не дозволяю собі просити допомоги в інших. Аксіома цієї небезпечної системи була простою: допомога — це вияв сміливості і співчуття й ознака того, що тобі притаманні ці риси. Прохання про допомогу — ознака слабкості. З цього підходу до життя народилася ще оманливіша думка: якщо я не відчуваю себе достатньо сміливою чи щедрою, то я недостатньо допомагаю іншим.

Ключові висновки усвідомлення цього поставили під сумнів саму систему.

• Коли засуджуєш себе за прохання про допомогу, ти засуджуєш тих, кому допомагаєш. Коли цінуєш допомогу, яку надаєш, цінуєш свою потребу в допомозі.

• Небезпека прив’язування самооцінки до надання допомоги в тому, що відчуваєш сором, коли потрібно звертатися за допомогою.

• Пропозиція допомоги означає сміливість і співчуття — так само, як прохання допомогти.

Переворот

Ти завжди можеш щось зробити для інших і дозволити іншим щось зробити для тебе69.

Боб Ділан

Я люблю ці слова Ділана. Це чудове побажання, тому що багато хто із нас добре вміє надавати допомогу, але не вміє її отримувати. Надання допомоги іноді може зачіпати нашу вразливість; прохання про допомогу завжди означає ризик уразливості. Це необхідно затямити, тому що ми не можемо пройти через усі етапи процесу підйому без