Читати книгу - "Стань сильнішим"

Дивлячись на ці реакції крізь призму вразливості, легко зрозуміти, що обидва способи поведінки в кризових ситуаціях — це набута поведінка захисту від страху і невпевненості.

Брати на себе забагато: я не відчуватиму, я робитиму. Мені не потрібна допомога, я сама допомагатиму.

Опускати руки: я нічого не робитиму, я не можу тримати себе в руках. Я не допомагатиму, це мені потрібна допомога.

Наступного ранку маму успішно прооперували, і по обіді ми вже сиділи з нею в лікарняній палаті. Хтось приніс брошуру з поясненнями про її новий кардіостимулятор. На обкладинці брошури була фотографія сивої пари на велосипедах, в допасованих за кольором світлих светрах. Ми із сестрами жартували щодо маминого нового життя на велосипеді і в светрі. Ми всі сміялися аж до сліз. Потім нам наказали вийти. Нам дозволили повернутися за годину, отож ми вирішили пообідати в мексиканському ресторанчику швидкого харчування.

На вулиці вже стемніло, і хоча Техаський медичний центр у Г’юстоні, де розташована лікарня, — це найбільший медичний заклад подібного типу у світі, увечері тут мало перехожих. Отож, переходячи вулицю, ми трохи непокоїлися. У ресторані, коли ми з Ешлі замовляли страви, почули, що Барретт говорить підвищеним тоном. Я обернулася і побачила людину, загорнуту в ковдру, яку грубо виштовхував на вулицю працівник ресторану. Він ненавмисне зачепив ліктем Барретт, і вона закричала: «Що ви робите?» Усе це тривало менше хвилини і засмутило нас всіх, особливо Барретт. Ми намагалися їсти, але пережиті вдень емоції і те, що щойно трапилося, позбавило нас апетиту. Ми вийшли з ресторану і пішли до лікарні.

Коли ми перейшли вулицю і підійшли до лікарні, то знову побачили цього чоловіка в ковдрі. Це був афроамериканець віком близько тридцяти років. Його обличчя і волосся були вкриті порохом, і здавалося, що його самого оточує хмарка куряви. У нього було обличчя людини, яку часто били. Пропрацювавши декілька років у сфері подолання домашнього насильства, я впізнала цей вид. Удари в обличчя впродовж тривалого періоду часу змінюють структуру кісток.

Я спробувала підійти до нього, аби запитати, чи можемо ми купити йому вечерю або якось допомогти. На мить наші очі зустрілися, і він поквапився геть. Я побачила в його очах такий біль, що мені стало нестерпно. Його очі, здавалося, промовляли: «Цього не мало статися. Це не мало стати моїм життям». Я знову почала плакати, запитуючи сестер: «Як таке може статися з людиною? Як ми дозволили цьому статися?»

Ми фізично і психічно виснажилися. Ми повернулися до лікарні і провели ще півгодини з мамою, поки нас не попросили піти на ніч.

Наступного дня я приїхала в лікарню рано. Я посміхнулася, коли автоматичні скляні двері відчинилися навстіж, тому що величний вестибюль заповнювала музика. І не просто якась музика — хтось грав на роялі впізнаваний уривок з мюзиклу «Кішки» Ендрю Ллойда Веббера. Повертаючи за ріг біля реєстратури, я зиркнула на піаніста. Я не могла повірити очам. Це був той самий бездомний чоловік, якого ми зустріли напередодні. Його ковдра лежала на стільці, а руки пурхали по клавішах. Відчайдушно намагаючись зрозуміти побачене, я підійшла до жінки за стійкою реєстратури і випалила:

— О боже, я бачила його минулого вечора… Я гадала, він безхатченко.

Вона відповіла:

— Так. Він знає лише кілька пісень. Він грає їх знову і знову, поки охоронці не викинуть його геть.

— Але я не розумію. Куди йому йти? Хто він? — запитала я.

Реєстраторка і далі перекладала бланки:

— Я не знаю, дорогенька. Він приходить сюди вже приблизно рік.

І тут музика замовкла. Охоронці веліли чоловікові зібрати свої речі, а потім вивели його назовні. Я все ще була шокована, коли дісталася до маминої палати. Мама сиділа і їла. На її обличчя повернувся рум’янець, і їй хотілося побалакати.

— У тебе вигляд, наче ти бачила привида, — сказала вона.

— Навіть гірше, — відповіла я. — Я бачу справжніх людей і знаю, що вони намагаються навчити мене чомусь, але не знаю, чому саме.

Я розповіла їй історії про сміття в церкві, про парубка в супермаркеті здорової їжі і про піаніста. Вона відклала виделку, сперлася на подушку і запитала:

— Чи можу я розповісти тобі історію про твою бабусю?

Я зручно вляглася клубочком у неї в ногах на ліжку і почала слухати.

Коли моя мама навчалася в початковій школі, її родина жила неподалік залізничної колії в Сан-Антоніо. Наприкінці вулиці був віадук — маленький арочний цегляний міст, яким проїздив поїзд. Невеличкий трав’янистий пагорб, вкритий чагарниками, що вів до колії, був ідеальним місцем для волоцюг, які зістрибували з підніжок вагонів.

Моя бабуся зберігала під раковиною п’ять металевих тарілок, п’ять металевих стаканів і п’ять виделок. Вона завжди готувала більше їжі, ніж могла з’їсти родина, і, зі слів мами, волоцюги частенько стукали у їхні двері і просили поїсти. Вони сідали на ґанку або на веранді, і бабуся подавала їм вечерю в спеціально приготованому посуді. Коли вони закінчували їсти, бабуся кип’ятила посуд і складала його назад під раковину до прибуття наступної групи.

Коли я запитала маму, як сталося, що бабуся довіряла їм, і чому вони довіряли їй, вона розповіла:

— Ми були мічені.

Волоцюги використовували систему позначок на бордюрах в районі, аби вказати, у кого безпечно, а у кого ні, хто може їх нагодувати, а хто прожене. Пізніше я дізналася, що, можливо, саме тому довірливих простаків називають міченими долею.

Мама пояснила, що бабуся довіряла їм з двох причин. По-перше, у жінки, котра жила навпроти, був брат, який повернувся з Другої світової війни і став волоцюгою. Отож бабуся ніколи не думала про цих людей як про «інших», вона знала волоцюг особисто і, що найважливіше, себе також вважала «іншою». Вона пережила бідність, домашнє насильство, розлучення і алкоголізм (кинула пити, коли народилась я). Вона нікого не засуджувала.

По-друге, у бабусі не було жодних проблем з потребами.

— Вона не боялася людей, які чогось потребують, тому що не боялася власної потреби в інших, — пояснила мама. — Вона з легкістю обдаровувала своєю добротою, тому що покладалася на доброту інших.

Нам з мамою не треба було пояснювати цю історію. Ми обоє точно розуміли, що було в бабусі такого, чого не було в нас: вміння приймати. Ми з мамою не вміємо просити або отримувати допомогу. Ми віддаємо. Бабуся любила отримувати. Вона раділа, коли друзі приносили свіжоспечені пироги або коли я пропонувала сходити з нею в кіно. Вона не соромилася попросити допомоги, коли це їй було потрібно. І зрозуміло, що наприкінці її життя, коли хвороба Альцгеймера затуманила їй розум, доброта інших людей підтримувала її.

Коли того вечора я повернулася додому, Стів із дітьми був на футбольному матчі. Я сиділа на дивані в темряві і думала про бабусю і про одне з найскладніших переживань у моєму житті. Смерть сина Ронні погіршила психічний і емоційний стан бабусі. Бабусина сусідка зателефонувала мамі і сказала, що її непокоїть стан старенької, яка ходить вулицею в довгому пальті на голе тіло і в ковбойських чоботях, стукає у двері і запитує сусідів, чи чули вони що-небудь про смерть Ронні.

Ставало небезпечно залишати її на самоті. Ми боялися, що вона никатиме кварталом, може залишити запалену сигарету в попільничці або не вимкнути газову плитку, але також знали, що їй лишилося жити недовго. Моя мама, яка мешкала в Г’юстоні, шукала відповідну установу. Я мешкала у той