Читати книгу - "Інтернат"

— Слухай, — говорить Паша, зважившись. — Тут же в підвалі ваші сидять. У цьому ж ось під’їзді. Правильно?

— У підвалі? — перепитує мужик.

— Ну.

— У нас підвали водою залило, ще перед святами, — говорить мужик.

— Суки, водогін перебили, труби порвало, залило все, — підтримує його довготелесий. — Підараси, — додає твердо.

— Почекай-почекай, — не вірить Паша, — як залило? Там же люди сидять.

— Щось ти плутаєш, — відповідає на це мужик. — Нема там людей.

— Точно, — підтримує його довготелесий, підходячи, — нема там людей.

На їхню розмову розвертаються ще кілька чоловіків. Підходять ближче, дивляться недовірливо, прислуховуються, вивчають.

— Ти поняв, да? — довготелесий повертається до пацана, років двадцяти, з периною на спині. — Каже, люди в підвалі.

— Нема там людей, — хрипко відповідає пацан.

— Нема, нема, — підтверджують інші.

— Точно, — глухо повторює хтось із темряви. — Нема. А хто такий? — питає він про Пашу.

— Ветеринара брат, — пояснює довготелесий. — Знаєш? На четвертому живе.

— Знаю, — відповідають йому з темряви. — На третьому.

Треба звідси йти, думає Паша, прямо тепер, куди завгодно. Але як ти підеш, коли на тебе дивляться двадцять пар очей. Дивляться невідривно, дивляться з підозрою.

— Чисто! — кричать за спиною.

Всі нараз забувають про Пашу й повертаються на голос. Із під’їзду виходять двоє. Один зовсім підліток, худий, по-школярськи ламана хода. На голові кубанка, на грудях автомат. Картинно тримає руки на стволі та прикладі. Другий, вочевидь, за головного: теж кубанка, теж автомат, але обвішаний ще якимись кинджалами й пістолетами, як у кіно.

— Чисто! — повторює молодий, знову ж таки картинно дістає сигарету, кидає її в рота, вихоплює запальничку, пробує закурити.

Але запальничка заїдає, лише іскри летять у синю вечорову пітьму. Малий нервує, всі дивляться на нього з неприхованою агресією. Мовляв, чьо вимахуєшся.

— Давай, заходь, — додає від себе старший і відходить убік.

Місцеві натомість заходити всередину не поспішають. Стоять, думають, вагаються. Паша непомітно відтягує малого вбік. Але щось у ньому спрацьовує, щось стримує, він розвертається, підходить до лавочки, пробує ногою, що там лежить, схоже на мертвого пса. Виявляється, шуба. Жіноча шуба. Мокра й замащена глиною. З відірваним рукавом — той валяється окремо. Паші на мить здається, що він упізнає цю шубу. Хоча як тут можна бути впевненим? Чи все таки можна?

— Ей, — окликає він мужика. — Чия шуба?

— Я їбу? — мужик озирається й дивиться на Пашу важко, неприязно.

Паша кладе малому руку на плече, йдуть асфальтовою доріжкою, минають другий під’їзд, третій, четвертий. Нікого не шкода, повторює Паша, нікого.

+

За липовою алеєю виходять на дитячий садочок. Пролазять крізь діряву огорожу, підіймаються на ґанок, сідають на сходи.

— Їсти хочеш? — питає Паша.

Малий заперечливо хитає головою.

— Куда ми тепер? — питає.

— Спробуємо вийти, — пропонує Паша.

— По темному? — недовірливо питає малий.

— Ніби спокійно, вже не стріляють, — припускає Паша.

— Перебили всіх, ось і не стріляють.

Паша гарячково зважується.

— Посидь тут, — говорить раптом, — почекай мене.

— Ти куда? — лякається малий.

— Посидь-посидь, — кричить йому Паша.

Підводиться, скидає наплічники — спочатку малого, потім свій, — бере битку, підходить до дверей. Штовхає. Двері легко піддаються, зі скрипом відчиняються. Пахне їдальнею й багатоденною вогкістю. Паша дістає мобільник, хоче присвітити, згадує, що той майже розрядився. Та й не потрібне тут світло: вікна в коридорі вибиті, за віконними рамами важко висить низький місяць. Хоч голки збирай, думає Паша й проходить коридором. На підлозі протертий до дір килим, рваний у кількох місцях. Горщики із замерзлими квітами на стінах, чавунні батареї під вікнами фарбовані в білий колір — Паші здається, що він повернувся у власне дитинство, від чого йому відразу ж хочеться повіситись. Прочиняє двері в наступну кімнату. Підлогою розсипані іграшки: машинки, літаки, ведмеді з відірваними кінцівками. Іграшки мають такий вигляд, ніби вони померли. Причому не своєю смертю. Наступні двері прочинені. Паша сторожко вдивляється в коридорну темряву: коридор без вікон, місячне світло сюди не потрапляє, що там далі — незрозуміло. Раптом під ногою в нього щось тонко скрикує. Паша жахається, кидається вбік, виставляє перед собою битку. Тихо. Придивляється. Бачить гумового дворнягу. Наступив у темряві. Лається, швидко проходить у темний коридор, іде навпомацки, виставивши вперед руку з мертвими пальцями. З коридору потрапляє до спальні. Два десятки ліжок, із роздертими матрацами, розірваними подушками, брудними простирадлами. Ніби тут хтось довго й ретельно робив обшук. І нічого не знайшов. На чому ж вони спати будуть? — думає Паша. Так, мовби це зараз найголовніше: на чому будуть спати діти, коли повернуться сюди? На чому вони будуть спати? Не можна ж спати на розтерзаних матрацах? І на вивернутих подушках спати не можна. І лягати на оці ось сірі, перетоптані простирадла — теж не можна. То на чому вони будуть спати, на чому? Паша розуміє, що треба йти, треба забирати малого, який чекає там, на сходах, і йти далі, що тут випасати особливо немає чого, що спати тут, на цих викручених матрацах просто небезпечно, треба йти, йти якомога скоріше, якомога далі, але стоїть, дивиться на розгромлену спальню й не має сил зрушити. Лише дивиться просто перед собою, в чорний отвір дверей, що ведуть до наступної кімнати, і говорить сам собі: туди не заходь, у жодному разі, нізащо, не заходь. І повільно, як мрець у фільмі, рушає на ці двері. Йде, давлячи черевиками рвані подушки, топче простирадла, лишає сліди на розчавлених альбомах для малювання, у жодному разі, говорить собі, нізащо, і йде, переступаючи через коротенькі ковдри, гострі уламки конструктора, не заходь, не заходь, повторює, виставляє вперед руку — і рука провалюється в темряву, по зап’ястя, по лікоть, по плече, нізащо, говорить собі востаннє й провалюється в чорне. І виходить з іншого боку, опинившись у наступній кімнаті, певно, у складському приміщенні при їдальні: вздовж стін стоять порожні полиці, на яких, вочевидь, стояли банки з консервацією, на підвіконні громадяться порожні коробки з-під печива, підлогою розсипано сіль. А в кутку сіріє великий промисловий холодильник. І ось Паша підходить до холодильника. І прислуховується до нього, мов до гігантського мертвого серця. А воно, як і належить мертвому серцю, не подає жодних ознак життя. І тоді Паша береться за ручку — не відчиняй, нізащо не відчиняй! — і тягне її на себе. І в обличчя йому б’є такий нестерпний, такий важкий і вбивчий сморід, щось настільки розрубане, розтерзане й зогниле, щось настільки різане, колоте й ампутоване, що Паша різко згинається, аби не виблювати, а потому стрімголов мчить назад. Вивернуті подушки, зрушені ліжка, чорний коридор, мертві іграшки, прочинені двері, чавунні батареї, місяць