Читати книгу - "Інтернат"

ховаються. З того боку площі — палац культури. Чорний, вигорілий ізсередини. Вікна винесло вибуховою хвилею. Схожий на телевізор без кінескопа. За ним починаються подвір’я п’ятиповерхівок, ними можна вибиратись далі, у бік проспекту. Головне — перебігти зараз площу. Паша уважно роззирається навсібіч. Ніби нікого. Площа порожня й тиха. Перебігти її — хвилинна справа. Але все одно страшно: ніхто не бачить тебе, але й ти так само нікого не бачиш. Місяць висить якраз над будівлею палацу, ніби підказує: давайте, не гайте часу, біжіть просто на моє мертве світло. Побігли, шепоче Паша, не випускаючи руку малого, і вони ломляться вперед. І щойно рятівні ялини, за якими вони ховались, лишаються позаду, як звідкись з-поза площі, збоку від дороги, чути невідворотний ляскіт гусениць по асфальту. Ще далеко, за квартал звідси, однак Паша вже безпомилково розрізняє: 64-й, ні з чим не сплутаєш. Ганяється він за мною, чи шо? — панікує Паша й відчайдушно біжить уперед, волочачи малого за собою. П’ятдесят метрів. Танк уже десь поруч, за найближчим від площі будинком. Ще п’ятдесят. Зараз, зараз вискочить, Паша вже відчуває його. І ще п’ятдесят, і ще. Вже тут, ось уже вивалився з-за рогу, ще кілька метрів — і викотиться просто на них. Паша прискорюється, малий позаду починає нити. Ще п’ятдесят. Черевики стають важкі й гарячі. У таких черевиках лише йти на дно. Місяць робить речі близькими й чітко окресленими, з жовтавим відливом, із потойбічними тінями. 64-й уже гримить за їхніми спинами, не озирайся, кричить сам собі Паша, нізащо не озирайся, не озирайся. Ще кілька кроків — і вони залітають за ріг, падають на асфальт, на биту цеглу, на порожній пластик пляшок, на собаче лайно та рвані афіші, котяться, здираючи шкіру долонь об гостре каміння. Паша відразу ж прикриває собою малого, ніби це може зарадити, ніби так його не помітять. А їх і справді не помічають: 64-й, не затримуючись, котиться в бік трамвайного кола — туди, звідки вони щойно прийшли. Розминулись, думає Паша, пощастило. Встає, піднімає малого. Той тре забитий лікоть. Куртка на плечі порвалась, ліва кросівка луснула. Зате сльози висохли. Самі собою.

— Куди тепер? — малому незручно за нещодавні сльози, він намагається говорити спокійно. Хоча видно: далі боїться, голос тремтить, хоче заховатися в яку-небудь шпарку.

І Паша за нього боїться. Дійде? — сумнівається він за малого. Не дійде? Може, краще відразу — до лікаря? Тобто до ветеринара.

— Тут недалеко є підвал, — думає Паша вголос, — якшо туди добіжимо, можна буде ніч пересидіти. Це недалеко.

— А ти знайдеш? — недовірливо питає малий.

— Тут хвилин п’ятнадцять, — заспокоює його Паша. — Дворами пройдемо, там два квартали, потім будівництво якесь, за ним висотки. У третій від дороги вони й сидять.

Або в четвертій, — додає Паша, завагавшись. — Знайдемо, — каже знову впевнено.

— Ну давай, — погоджується малий.

Паша виймає мобільник. Лише восьма. Таке враження, що вони третю добу бігають. Мобільник, до речі, сідає. До речі.

Прохідний двір чорніє між двома витягнутими з півдня на північ рядами п’ятиповерхівок. Старі неремонтовані бараки, будовані, очевидно, від заводів, очевидно, для своїх. Свої, очевидно, за цей час нікуди не з’їхали й до останнього трималися своїх нір, не пускаючи туди чужих. У будь-якому разі живе тут народ небагатий: більшість вікон із дерев’яними рамами, лише кілька квартир зі склопакетами й утепленням. Під’їзди без домофонів, балкони засклені через один. Хоча багато супутникових антен. Одне слово, не елітне житло. Понівечений дитячий майданчик, обірвані гойдалки. Паша з малим ідуть, боязко озираючись на порожні вікна й намагаючись не шуміти. У рівному місячному сяйві вони — як на долоні. Як фігури в тирі. Минають один барак, за ним другий, за ним ще пару. Коли виходять на сусідню вулицю, Паша полегшено видихає. Доходять до перехрестя, роззираються, перебігають дорогу, минають ще квартал. Поки що все за планом: попереду пустище, на ньому сліди будівництва — котлован, огорожа, залізобетонні плити. Під ногами пісок, іти доводиться стежкою, яку натоптали місцеві, аби не обходити будівництво й скоротити шлях. Виходять на ряд дев’ятиповерхівок.

— Все нормально, — говорить Паша. — Дійшли.

Тихо, стріляють хіба що десь за спинами, там, де вони були півгодини тому. Перший будинок, другий. Підходять до третього. Паша відчуває, що щось не так, щось не на місці. Але не може зрозуміти що. Заходять за ріг, натикаються на натовп. Людей двадцять. Стоять під під’їздом. Паша хоче пірнути назад, за ріг, у темряву, але розуміє, що їх уже побачили й тікати пізно. Їх справді помітили, проте уваги на них жодної не звертають, усі стоять, напружено дивляться на двері під’їзду, так, наче звідти має з’явитися щось жахливе. Паша з малим підходять до гурту, стають збоку.

— Тут? — питає малий тихо.

Паша придивляється. Дев’ять поверхів. Темні діри замість вікон. Розбита лавочка. Біля лавочки щось чорніє. Схоже на мертвого пса. Паша здригається, але стоїть, не відходить.

— Ніби тут, — говорить невпевнено. — А шо стоїте? — питає мужика перед собою.

Той обертається — широкий картуз, бабська розлізла куртка, тренувальні штани, гостроносі черевики зі штучної шкіри. Років п’ятдесят, але видно, що чимось хворіє, тому й вигляд у нього не на свій вік.

— Додому хочемо потрапити, — говорить зі злістю. Говорить російською, але одне слово через два — українське. — Місто звільнили, ці, нові, — показує на під’їзд, — вже тут. Можна повертатись додому.

— І шо? — не розуміє Паша.

— Кажуть, заміновано, — спльовує на асфальт мужик.

— Хто каже? — не розуміє Паша.

— Ну ці, нові, — пояснює мужик, показуючи на групу військових, що стоїть біля дверей. — А хулі тут мінувати?

Паша оглядає натовп і нарешті розуміє: місцеві, з цього під’їзду. Поки в кварталі стріляли — розбіглись. Тепер ось ці, нові, місто зайняли — вони й повернулись, ніби нічого й не було. Стоять хто в чому — хто в куртці, хто в пальті, хто з мішком у руках, хто з телевізором: вибігаючи з дому, забирали, очевидно, найцінніше. Біля вибитих дверей під’їзду стоять військові — ці, нові, — папахи на головах, незрозуміла форма, невідомі шеврони, Паша таких ніколи навіть не бачив. Цілком можливо, приїхали в тій колоні, яку вони сьогодні бачили.

— Ти сам — хто? — раптом повертається до Паші мужик. — Тут живеш?

— Брат тут живе, — відповідає Паша. — Ветеринар.

— А, — погоджується мужик, — знаю, на третьому поверсі.

— На четвертому, — заперечує йому сусід: худий, довготелесий, у мокрому капелюсі, якійсь розтерзаній шкірянці й величезних, не за розміром, валянках.

— Хуй там, — не погоджується мужик. — На третьому.

— На третьому, — мирить їх Паша.

— Точно, —