Читати книгу - "Інтернат"

за вікном — нестерпно близький, такий близький, аж Паші здається, що сморід іде саме від нього, що це місяць нависає над розбитим містом, поширюючи запах розрізаного тіла. Вискакує надвір, на ґанок, і щойно тут глибоко видихає й хапає ротом свіже повітря, аж закашлюється, лякаючи малого.

Той підбігає, не розуміючи, що сталося, проте розуміючи, що сталося щось жахливе, щось таке, про що краще не питати. Точніше, спитати можна, але відповіді краще не чути. Паша викидає вперед долоню із застиглими пальцями: мовляв, не питай, не питай, не треба. Малий мовчки киває у відповідь: не буду, добре, не буду.

+

І ось раптом виявляється, що вони опинились у пастці. І навіть самі себе до цієї пастки загнали. І як тепер вибиратися — невідомо. Чому я не забрав його раніше? — розпачливо питає Паша сам себе. Чому не вийшов із міста вчора вночі? Слід було брати малого й валити, доки була можливість. Для чого було лишатися там на ніч? Куди тепер іти? Не дай бог, щось із ним станеться — що я його мамі скажу? Що я скажу старому? Малий нічого не питає, хоча мовчить так, що Паші мимоволі хочеться виправдовуватися. А що він може сказати на своє виправдання? Що він мудак, який чекав до останнього, доки не прочинилися двері пастки, і він довірливо туди попхався, причому не сам, а потягнувши за собою малого. А ось тепер, коли місто виявилося щільно обложеним, коли перекрито всі можливі шпарки й отвори, їм із малим залишається кидатись із кута в кут, мов двом щурам, що відстали від свого корабля.

Тоді малий говорить:

— Слухай, ну а як ти сюди прийшов? Пам’ятаєш?

— Ну, через вокзал, — відповідає Паша, подумавши.

— Ну ось і пішли на вокзал, — говорить малий. — Якшо його ще не спалили.

— Ти шо? — сумнівається Паша. — Звідки ти знаєш, хто там?

— Пашка, — починає сердитись малий. — Ти місцевий, інвалід, із дитиною на руках, — говорить він, маючи на увазі себе. — Чого тобі боятися? А на вокзалі можна буде заночувати. Дорогу знайдеш? Шоб не через проспект іти, там точно стрілятимуть.

— Думаю, знайду, — відповідає Паша. — Спробую.

Чорта з два я тут шось знайду, злиться він, вдивляючись у посріблену місячним світлом алею. Але йде, довіряє своїм внутрішнім голосам, які ведуть його мертвим містом.

Виходять на рештки пішохідного моста. Дошки й арматура зависають над чорнотою, ніби трамплін для самогубців. Міст, шепоче Паша впевнено, я тут учора був. Киває малому й рушає між дерев. Іде парком, торкається рукою покручених акацій, відчуває, як у серці все сильніше розпрямляється замерзла пружина, штовхає його вперед, не дає зупинитися. Вибрідають із парку, йдуть густою травою просто на чорний остов хрущовки, що виростає над ними, мов нічна океанська хвиля. Дитячий майданчик, обпалена гойдалка, ляди підвалів зі збитими замками — хтось устиг почистити все, до чого можна було дістатись. Зараз, зараз, запевняє Паша, радше сам себе, має бути десь тут. І справді натрапляє на трамвайні колії, що зблискують у високій траві. Все нормально, заспокоює Паша малого, тепер вийдемо. Йдуть розмірено, не поспішаючи. За якийсь час наштовхуються на щось велике, щось, що лежить просто на рейках.

— Шо це? — не розуміє Паша.

— Корова, — каже малий.

Паша підходить ближче, обережно торкається пружної туші носком черевика. Туша, схоже, ще не встигла захолонути.

— Точно, — говорить Паша. — Корова.

Роги в неї відірвані, права задня нога неприродньо вивернута.

— Шо з нею? — питає малий.

— Мабуть, тягли машиною, — припускає Паша. — Швидкість не розрахували, роги зламались, ногу підвернула.

— Шо ж вони її тут кинули? — дивується малий.

— Чорт його знає, — відповідає Паша. — Поспішали. Анна Карєніна, блядь, — лається він, обходячи тушу мокрою травою.

Малий мовчить. Навіть не перепитує, хто така Анна Карєніна.

Близько десятої підходять до бараків, у яких учора Паша з компанією ховався від обстрілу.

— Давай через вікно, — коротко командує Паша.

Малий слухняно лізе в розбитий отвір, Паша підсаджує його ззаду, лізе слідом. Стрибають по черзі вниз, на долівку. Сідають, привалившись рюкзаками до стіни. Малий дістає з кишені сигарети. Демонстративно, не ховаючись, дістає одну, зі знанням справи розминає її, соває до рота, з іншої кишені дістає запальничку. Паша реагує скоріше на запальничку: вихоплює в малого сигарету, просто із зубів вириває, зіжмакує, викидає. Запальничку забирає теж.

— Ти шо? — ображено кричить малий.

— Не світи, — примирливо каже Паша, — тут прострілюється.

— Да ладно, — малий далі ображається, хоча більше для годиться. Сигарети, втім, ховає, запальничку назад не просить.

Сидять, мовчать. Паші незручно за різкість, малий розуміє, що ображатись, прямо кажучи, немає на що. Тому просто мовчать.

— Їсти хочеш? — першим не витримує Паша.

— У тебе шось є? — не вірить малий.

— Консерви, — відповідає Паша. — Тільки я без ножа.

— Ну ясно, — криво усміхається малий. Лізе кишенями, дістає складеного ножа. З одного боку лезо, з другого — ложка.

— Де взяв? — питає Паша.

— У місцевих виміняв, — відповідає малий. — На сигарети.

— А сигарети де взяв? — дивується Паша.

— Теж у місцевих виміняв, — пояснює малий.

Паша розуміє, що далі краще не розпитувати. Дістає металеву банку, в темряві пробиває її ножем, починає люто шматувати. Тут-таки ранить руку. Вдруге за цей день. Перемащує кров’ю куртку, джинси, пробує зупинити кров. Малий дістає з рюкзака носову хустинку, чисту, випрану, акуратно згорнуту. Паша невміло намотує все це собі на руку.

— А це в тебе звідки? — питає Паша про хустинку.

— Дідова, — пояснює малий. — Він мені їх цілу пачку дав. Я ними кросівки чистив. Це остання.

Паша згадує про старого. Подзвонити треба було, думає. Він же там хвилюється, мабуть.

— Забув йому подзвонити, — говорить Паша.

— Забув чи не захотів? — перепитує малий.

— Шо значить не захотів? — удавано дивується Паша.

— А ти йому часто дзвониш? — нагадує малий.

Паша думає щось заперечити, потім попускається.

Справді, думає, кого я тут агітую. Простягає малому банку з консервами. На банці в місячному світлі тьмяніють краплі крові.

— Будеш? — питає.

— Перехотілося, — відповідає малий.

Паша складає ніж, віддає малому. Консерви ставить на підвіконня.

— Я йому колись купив його перший телефон, — розповідає про старого. — «Нокіа», простенький. Забив туди номери — свій і сестри. Ну, мами твоєї. Пробував навчити писати есемеси. Не навчив. Не подобалось йому писати. Але одного разу написав. Знаєш коли?

— Ну?

— На річницю смерті мами. Ну, бабусі твоєї. Написав, шоб нагадати. Я його потім питаю: ти шо не подзвонив? А він каже: боявся, шо розплачусь. Уявляєш? Я думаю, він із нами через це й не говорить: боїться, шо розплачеться.

— А я думаю, — каже