Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

Король Михайло був сином свого батька – Єремії Вишневецького. Сили батьківської не мав, а шляхта наставила його королем тільки через славне ім’я. Був слабосилий і слабкодухий, Річ Посполита пережила тяжкі пологи, поки народила його на трон. Спочатку магнати хотіли там бачити французького принца Конде, інші ж – австрійського князя Лотаринзького. Буча немала здійнялася. Нарешті поставили Вишневецького. Як і кожна дитина, так тяжко народжена, король був надто слабкий. А от коронний гетьман – інша річ, на нього, як на давнього союзника, Сірко покладав великі надії.

Ті роздуми роїлися у голові Юрія дорогою до Чигирина. Їхали із ним запорозькі старшини Гоголь, Іскра і Палій.

– Кажуть, вельми сердитий гетьман Дорошенко. Один раз посланцям хана навіть морди набив. Щоб і нам не дісталося, – спробував пожартувати Гоголь, коли посольство побачило чигиринські вали. Запорожці під’їжджали до однієї з брам, аби підвісним мостом в’їхати до Богданової столиці.

– Так і нам морди понабиває, а потім віддасть татарам, – підтримав сумний жарт Іскра.

– Не кепкуйте з нього, товариство. Дорошенко – славний козак із славного роду. Ще дідо його був гетьманом, козаків на Крим водив. Він справді Україні добра хоче, тільки не з тими злигався.

Юрій прислухався до розмови козаків і погодився з останніми словами Палія. Петро Дорошенко був сильним гетьманом, за нього українська держава почала діставати чітких обрисів. Понад усе він хотів об’єднати Україну по обидва боки Дніпра, а далі прилучити до козацької держави і решту земель, де панувала українська мова і православна віра, – від Путивля до Самбора. Козаки любили його. От-от Україна об’єднається під однією булавою, як було колись за Хмельницького. Тільки не так сталося – ляхи з москалями уклали мир у Андрусові. За тим миром Україну було розшматовано на дві частини – одна пішла до ляхів, інша стала під Москвою. Козаків на переговори навіть не допустили. Отак союзники розділили між собою козацьку землю. Гетьман Дорошенко не став з тим миритися. Розуміючи, що одночасно проти Московії та Польщі не попре, став під руку султана турецького…

Він вітав посланців у широкій світлиці, яка бачила не один бенкет, не одну козацьку нараду. Стіл був накритий, гетьман заохочував запорожців пригоститися з дороги, аби набратися сил. Низовиків двічі просити не довелося, і вони зі смаком уплітали млинці, макаючи їх у сметану.

– Їжте, панове запорожці, а то саламаха і щерба уже, напевно, остогидли вам, – приказував Дорошенко, підливаючи гостям вишняка. Був це чоловік дородний, широкоплечий, долоня широка, мов лопата.

– Млинці твої смачні, пане гетьмане, та саламаха все ж краща. Вона козакові силу дає. Тільки скоро саламахи нам вже не їсти, – сказав Гоголь.

– Чого ж це? – здивувався Дорошенко.

– Бо прийдуть турки на Україну, а вони духу козацького не люблять. Тож не їсти вже нам ні сала, ні саламахи…

Гетьман сумно посміхнувся – зрозумів, до чого веде козацький старшина.

– Не такий страшний чорт… Тим більше що султан буде сидіти далеко, за морем, а йому звідти не видно, що ми їмо. Не те що ляхам та москалям. Вони ж то вже люблять козакові у миску заглядати, а часом і плюнути туди.

Отак поволі повернула розмова в інший бік.

– Ми прийшли запитати тебе, пане гетьмане, що робити думаєш, – почав Гоголь. – Йде війна з турком. Гусейн-паша веде своє військо на Хотин, буде там битва, як і п’ятдесят літ тому, за гетьмана Сагайдачного. Тож і велів кошовий запитати, на чиєму боці станеш.

Дорошенко відвернув голову, дивлячись кудись у вікно.

– У мене один бік: стою під рукою царя турецького. Він захищає Україну, я ж мушу виступати проти ворогів його. Такий у нас договір.

– Не вір, пане гетьмане, бусурманам. Вони добра Україні не хочуть. Їм аби побільше голів козацьких зловити на аркан та рук сирівцем пов’язати. Відречися від них, – сказав Семен Палій.

Дорошенко посміхнувся:

– А хіба ляхи багато добра на Україні зробили? Хіба мало козаків порізали та на палі пересаджали? Он, батько короля польського, що колись виробляв на Україні, як мордував люд православний! Чим він кращий за татарина чи турка?! Або московські бояри… Хіба ж вони, паскудники, козаків не нищили? Як згадаю містечко Срібне, що ті катюги там поробили за гетьмана Виговського, то жити не хочеться. То чим вони кращі за бусурманів? Ні, султана не відречуся.

Він враз вибухнув почуттями, наче вулкан. Де й дівся його внутрішній спокій, очі його зблиснули лютим вогнем, кулаки стиснулися. Дорошенко навіть підняв правицю, аби стукнути по столі, однак передумав – пожалів стіл.

Запорожці перезирнулися, сказав Гоголь:

– Султан не буде кращим ні за царя, ні за короля. Йому також козаки – як кістка в горлі. Згадай, пане гетьмане, що вони виробляли на Поділлі, як обертали церкви на мечеті, як забирали малих дітей у ясир і молодих дівчат собі у гареми. Побачиш, люди відвернуться від тебе.

Підтримав його і Кульчицький:

– Півмісяць не повинен здолати святий хрест. Буде велика битва, і хрест має перемогти. Турки вже не мають такої сили, як колись, рано чи пізно вони програють від об’єднаної Європи. Тож треба добре подумати, на чий бік ставати, до якого табору тягнути Україну.

Дорошенко набрав повітря у груди, аби відповісти, однак тільки втомлено видихнув:

– Добре, що пропонує Сірко?

– Кошовий вдарить на Крим, аби не допустити Селім-Гірея до турків. Ти також не виступай зі своїми козаками, сиди на Україні. А там уже Бог розсудить.

Порада була слушна, Дорошенко замислився. Було видно, що мудрий гетьман і сам багато думав над тим, не одну ніч недоспав. Таке саме рішення крутилося у нього в голові, і запорозькі посланці тільки підштовхнули його до нього.

– Гусейн-паша від Собеського не виграє. Я вже двічі схрещував свою зброю із гетьманом Яном – добрий воїн. От якби він став королем, то пришпилив би хвости магнатам, і Україна б зітхнула полегшено.

Мовив Іскра:

– А він скоро і стане. Вишневецький дуже хворий, напевне надумав помирати. Якщо Собеський виграє війну з турком – бути йому наступним королем. У Війська Запорозького договір із ним: ми допомагаємо йому із турками – він віддає нам Правобережжя.

Дорошенко сказав задумливо:

– Чи так, чи сяк, а булаву треба буде складати перед вражим Ханенком.

– Не перед Ханенком, а перед козаками. Сірко уже написав Ханенкові, аби віддав булаву і бунчук, – не годен він гетьманом козацьким бути. Нову