Читати книгу - "Секретне РІздвяне Товариство , Arachne "

Стеля залишилася настільки високо, що його пік загубився в м'якому мерехттю свічок. Масивні дерев’яні балки з вмілими різьбленнями стояли уздовж стін - кожен був прикрашений сценами свят, ніби вирізаних руками стародавніх майстрів. Стіни, виготовлені з грубого сірого каменю, були прикрашені ялиновими гілками, спотвореними червоними стрічками та мерехтливими вогнями.

Величезна ялина піднялася в центрі залу. Вона була настільки високою, що її верх майже торкнувся стелі. Гілки були прикрашені старовинними іграшками: скляні кульки із золотими візерунками, маленькими ляльками, мініатюрними санями та дзвонами, які роблять мелодійний дзвін з кожного повітряного руху. Але його головним оздобленням було легке. Ялина, здавалося, світиться від внутрішнього-ні з електричним світлом, але м'яке, магічне сяйво, яке не можна було плутати з чимось штучним.

Довгі дерев’яні столи, покриті вишитими скатертиками, стояли по краях залу. Вони стояли посудом з пирогами з ротом, мисками з гарячим ударом, мисками з карамелізованими горіхами та іншими частками, випромінюючи аромат спецій та свята.

Скільні вікна, які, здавалося, не могли належати до підземелля, нехай слабке світло Місяця всередину, хоча Ітан знав, що це неможливо - він був під землею. Але тепер йому було байдуже.

Посеред залу, біля ялинки, було кілька людей. Вони стояли в півколі, ніби чекаючи його. Усі вони були одягнені в довгі мантії глибоких червоних та зелених квітів, вишиті золотом. Їх обличчя запалили лише свічки, і в цьому тьмяному світлі їх вирази здавалися одночасно і загадковими.

Ітан зробив крок вперед, не знаючи, що сказати чи як поводитися. Попереду всі стояли високого чоловіка з сивим волоссям, зібраним у акуратному хвості. Його обличчя було серйозним, але не суворим, і його очі сяяли теплом, як учитель, який бачить студента, який нарешті прийшов у потрібне місце.

- Ласкаво просимо, Ітан, - сказав чоловік глибоким, але м'яким голосом. Його руки були складені за ним, і постава надала впевненість.

Етан замерз. Він не встиг нічого сказати, як його ім'я вже звучало.

- Звідки ти знаєш, хто я? - спитав він, намагаючись приховати тремтіння в його голосі.

Чоловік трохи посміхнувся, але його посмішка не знущалася. Швидше, в ньому було щось обнадійливе.

"Ми знали, що ти прийдеш". Вас запросили, тому що вам було потрібно це місце ... так само, як він вам потрібен, він зробив запрошуючий жест рукою. - Не бійтеся. Попереду багато питань, але ще більше відповідей.

Ітан, незважаючи на легкий холод у грудях, відчув, що його внутрішня напруга трохи вщухла. Йому все ще було неприємно, але в голосі чоловіка було щось, що надихнуло на впевненість.

Чоловік зробив крок вперед.

- Мене звуть Аластар. Ми називаємо себе "друзями Різдва". Ми вважаємо, що свято - це не лише ювелірні вироби чи подарунки, а щось більше, що люди втратили. Ви прийшли сюди не випадково, Втан.

У цей момент інші члени групи трохи поклонилися головою привітанням, але не сказали ні слова. Етан стояв нерішучим, вивчаючи цю дивну, але дивовижну картину.

Етан подивився на решту, але його увагу негайно привернула жінка, що стояла поруч з Аластаром. Вона ступила вперед, випрямляючи краї своєї зеленої мантії. Вона оглянула близько п’ятдесяти, але в очах енергія та впевненість людини, яка знає його роботу, світилася. Її каштанове волосся було очищено в низькому пакеті, а її обличчя було прикрашене м’якою, майже материнською посмішкою.

"Мене звуть Міртл Хейнс", - почала вона, її голос звучав мелодично, ніби кожна фраза була ретельно продумана. - Я очолюю це суспільство. Ми називаємо себе друзями Різдва. Наша мета - зберегти і відновити дух цього свята, який, на жаль, зникає зі світу.

- Це зникає? - запитав Ітан, перетинаючи руки над грудами, намагаючись зберегти скептицизм. - Мені здається, що все в порядку з цим. Реклама, продаж, натовп у магазинах - дух Різдва, як ви кажете, більш ніж достатньо.

Міртл трохи похитав головою, її посмішка стала трохи сумнішою.

- Це те, що люди вважають щасливого Різдва, але це лише його тінь. Справжній дух свята - це віра в диво, єдність, доброту та любов, які пов'язують людей у ​​цей конкретний час. Не подарунки, не гірлянди, а спека, що зігріває серця навіть у найхолодніші дні.

Вона зробила крок вперед, і м'яке світло свічок засвітило її обличчя.

"Але ти сам це знаєш, Ітан". Ви бачили, як люди втрачають значення свята. Ви самі колись любили Різдво, чи не так? - її голос став трохи м'якшим.

Ітан трохи напружений.

"Я не думаю, що моя думка важлива", - кинув він, дивлячись на бік.

"Навпаки, це важливо", - спокійно заперечив Міртл. - Кожна людина, яка забуває, чому це свято потрібно, робить наш світ трохи холоднішим, трохи темнішим. Це не відбудеться протягом ночі, але щороку Різдво стає все більш просто побаченням у календарі.

Вона об'їхала зал рукою.

"Ми тут, щоб не допустити цього". Ми відновлюємо втрачені традиції, допомагаємо людям згадати, що означає це свято, і повертаємо віру тим, хто її втратив.

Ітан дивився на неї, відчуваючи дивне відчуття, що виникало всередині нього - суміш збентеження, цікавості та подразнення світла.

- І як ти збираєшся це робити? Іди додому з піснями? Влаштувати благодійну вечерю? - спитав він, з труднощами приховуючи сарказм.

Міртл посміхнувся, але її погляд став більш серйозним.

"Кожен з нас має власне завдання, Ітан". А тепер ви є частиною цього.

Ітан здригнувся.

- Зачекайте, я тут не підписався. Це якась помилка. Я не розумію, чому я тут.

"Немає помилок", - тихо відповів Міртл. - Ви отримали запрошення, тому що вам тут потрібно. А тепер - тому що вони вам потрібні.

- Вони? - - запитав Ітана, нахмурившись.

Мірт зробив крок убік і вказав на одну зі стін. Там, на старому дерев’яному столі, покладіть стукіт, зав'язаний червоною стрічкою. Поруч стояв невелику фігуру - дерев'яний ангел, що тримає свічку.