Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

— Ну? Скільки? Нівроку… Зрозуміло. Папа… — Він запхав мобільних до хишені й подивився на Рудиха, ошелешено витріщивши очі.

— Рудиху, вхрадені ордени хоштують тисяч зо п’ять бахсів!

Рудих аж свиснув від здивування.

— Хай йому грець! У хошенят, виявляється, губа не з лопуцьха!

* * *

Коли Льоха, Миха й Рудих зустрілися, Льоха найперше попросив орденсьху хнижху. Подивився — і аж хрехнув з подиву.

— Чого це ти? — не зрозумів Миха.

— Я на сайтах вичитав: що менший номер в ордена, то він більше хоштує. В полховниха один орден Леніна з номером за сорох тисяч, а номер іншого ордена — в першій тисячі. Я навіть не уявляю, схільхи він хоштуватиме! Може, чотири тисячі, а може й більше!

— Ходімо до школи! — рішуче сказав Миха.

— Навіщо?

— Мусимо перевірити! Коли нічого більше не вкрали, виходить, приходили саме по ордени! І тепер треба просіювати базари, де тусують ті фалеристи!

— І як ти зібрався їх просіювати?

— За номерами.

— Не розумію?

— Ось, наприклад, ти торгуєш орденами, а я до тебе підхожу, набундючений такий, чоткий чувак, на понтах: братело… мені треба орден вождя під номером один… Второпав, чувак? Башляю на повну… нема базару!

Миха так дотепно перекривив чоткого чувака, що Льоха з Рудиком розляглися сміхом.

— Смішно-то воно смішно’, — повів далі Миха, але під тим приводом ми зможемо перевіряти номери орденів, а коли знайдемо… тут і міліцію можна підключити.

Дорогою до школи завернули до аптеки й спитали, чи можна купити дещицю хлороформу:

— Нам трішки, грамів сто, — спитався Рудик.

— А навіщо вам хлороформ? — підозріло спитала аптекарка.

— Для експерименту. В кошеняти апендицит, хочемо прооперувати, без наркозу йому ж буде боляче! — Рудик навіть оком не змигнув, поки верз ті нісенітниці.

— Яке ще кошеня? Хоча… Зачекайте хвильку, я зараз подивлюся на складі. — Аптекарка зникла в бічних дверях.

Її не було хвилин з десять. Хлопці вже зібралися йти, коли до аптеки увірвався знайомий капітан з двома міліціянтами. Кожен тримав у руці пістолет, а один навіть напнув на лице маску.

— Усі на підлогу! — заволав капітан. — Руки вгору!

Аптекарка гепнулась на долівку, хлопці здійняли руки вгору. Капітан, кивнувши їм біжучи, як давнім знайомим, шаснув за прилавок.

— Де?! — знову заволав він.

— Так он же, стоять… — плакливим голосом промовила аптекарка, — в залі…

— Ці? — здивувався капітан. — Бути того не може… Та зводьтеся вже на рівні. — Він допоміг аптекарці підвестися з підлоги.

— Здоровенькі були, — ще раз привітався ошелешений Льоха.

— То це ви про хлороформ питалися?

— Ми, — відповів Миха.

— Нащо?

— Перевіряли, чи можна в аптеці дихлофос купити, — косо посміхнувся Льоха.

— Хлороформ, — звично виправив Льоху Рудик. — Для знайомого котеняти…

— Ну то й що, перевірили? — посміхнувся капітан.

— Перевірили, результат негативний, — сказав Миха.

— Ось що я вам скажу, — капітан уже не усміхався. — Ви до цієї справи не пхайте носа. В нас усі аптеки під контролем. Добре, що на виклик приїхав я, бо загребли б вас на раз-два! І скніли б у нас у мавпарні, доки батьки б за вами не прийшли.

На цьому перевірку було завершено, лише аптекарка наостанок насварилася на друзів пальцем:

— Ремінцем би вас, бовдурів!.. — І перекривила наздогін: — Апендицит у кошеняти…

Розділ 3

У густо-синій старенькій дев’ятці сиділо три чоловіки: двоє качків з широкими плечима й закоротко стриженим волоссям і ще один, невисокий на зріст, у жовтій футболці з написом по спині «Я пруся…». Вбраний у жовту футболку помітно нервувався.

— Чуваки, ми так не домовлялися! Я свою справу зробив, гоніть бабло!

— Відлізь… Дизелю, хіба він тебе не дістав своїм скавулінням?

— Слухай-но сюди, чуваче: казали тобі, що товар ще спродати треба? Я тобі що, намалюю бабло? Хоча — можу й намалювати! Барбосе, ручку маєш? Намалюй чувачку грошей…

— Ручка? Навіть дві! — реготнув Барбос, виставивши перед себе дві велетенські долоні. — І намалювати можу, під обома очима по синьому грошику.

— Точно! Отже, ти, Жучко, закрийся й чекай, доки покличуть. Бо дядько Барбос і образитись

здатен, а коли він ображений, до нього не варто наближатися…

— Я не Жучка, — ображено засопів жовта футболка. — Я Бетмен.

— Га? Миша з крильцями? — Дизель розреготався, що аж машина, здалося, затрусилася разом з ним.

Барбос і собі заіржав, наче жеребець на пасовиську.

— Коли ти вже хтось, так ніндзя-черепашка, герой на рівні міської каналізації…

— Ти от що, закрийся й чекай! — Дизель раптово урвав регіт. — Ніхто тебе не скривдить. Ми не фраєри якісь, а ділові люди, себто, свою справу знаємо, зрозуміло? А ділові люди слова дотримують завжди, закарбуй це собі на носі. А тепер геть звідси, і не дратуй мене! І навіть не думай будь- кому ляпнути про нашу справу, чуєш?

Бетмен похнюпився й виліз із авта.

— Завтра ж субота, так? — запитав Дизель у Барбоса, щойно за Бетменом зачинились дверцята.

— Субота, — підтвердив Барбос.

— Подамося на зліт.

— Куди?

— Кожної останньої суботи місяця в Києві зліт колекціонерів. Я знаю, де те їхнє збіговисько. Ордени за нормальні бабки можна згендлювати лише там. Розрахуємося з Жучкою й візьмемося до справи. Я вважаю, почати треба з посольства.

— Тобі ліпше знати.

— Ет, коли б крутонути все швиденько! Бодай тачку пристойну придбати!

* * *

Наступного дня Миха Ватсон, Льоха Холмс і Рудик подалися на Андріївський узвіз. Бонасьє порозмислила, погладила кошеня, яке влаштувалося в неї на руках, і їхати відмовилась, посилаючись на свої невідкладні дівчачі справи.

Торгові ятки з різним сувенірним і мистецьким крамом починалися від самого верху вулиці. На стінах будинків висіли картини, ятки було геть закидано матрьошками, булавами, шахами, прапорами, вимпелами «Ударник комуністичної праці» й армійським причандаллям. Тут були погони, однострої, каскетки, різні відзнаки і, звісно, ордени й медалі. Втім, не так багато, як очікували хлопці.

— Диви! — штурхонув Миху в бік Рудик.

На прилавку лежало кілька нагород, серед них орден Леніна. Підійшли ближче.

— Чого треба? — не надто люб’язно спитав продавець, знехотя відірвавши погляд від книжки. У хлопцях він не побачив статечних покупців.

— А, тато прислав придивитися, — відповів Льоха. — Він у мене з прибамбасами, ордени збирає. В них з матусею через це мало до розлучення не дійшло! Ото й зараз, — натхненно брехав Льоха, — щойно приїхав з аукціону Сотбіс, спродав там дещо, одразу відправив мене на ринок, пошукати орден Леніна, але щоб номер був не більший від тисячі, на інший він грошей витрачати не хоче.

— Ну… То це ти не за тою