read-books.club » Дитячі книги » Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов 📚 - Українською

Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

7
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Справа честі. Справа №5" автора Олександр Юрійович Есаулов. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 21
Перейти на сторінку:
бляшанки й нагород з кітеля.

— Михо, адже ордени й продати можна… — Рудик стенув плечима. — То може, на продаж взяли?

— Все можливо… — Миха почухав потилицю. — Як тепер рідним в очі дивитися? З піджака…

— Ти ба, фахівець з одягу! У воєнних одностроях піджаків нема. Військові піджак звуть кителем. — Рудик поблажливо посміхнувся й поплескав Миху по плечу.

Рудик знав, про що каже — його тато був майором і працював у військовому шпиталі.

— Треба в інтернеті покопирсатися, — запропонував Миха.

— Щодо чого? — не зрозумів Льоха.

— Щодо нагород, — уточнив Миха. — А раптом білочка їх спродати вирішить?

— Яка ще білочка? А-а-а… Яка в музеї бешкетувала? — пригадав жарт Льоха.

— Еге ж. Ватаг банди «Руде кошеня» тепер під пильним Настиним наглядом. Я ось про що думаю… Звісно, перед рідними полковника соромно: не впильнували… А загалом крадіжка — то міліцейська справа, то хай шукають. Але те, що ті покидьки Костеві інфаркт улаштували, того я їм дарувати не маю наміру. — Миха гепнув кулаком у долоню. — Льохо, що ти собі міркуєш?

— Згоден! До речі, не факт, що міліція займатиметься цією справою навсправжки. Велика річ — покрали старі нагороди! Вони хіба школі належали? Ні! А чи будуть рідні заяву писати — це ще велике питання. А щодо німецьких хрестів, то про це навіть йтися не буде! Але Костів інфаркт я їм так само не пробачу! Тут, Михо, я з тобою цілком згоден. Треба їх знайти й пики натовкти, а нагороди й жетони повернути!

— Куди? — не зрозумів Рудик.

— До музею, — вточнив Льоха.

— Рудику, ти з нами?

— Авжеж! Особливо щодо пики натовкти.

— Ну, ті пики ще знайти треба.

— З чого почнемо? — спитався Льоха.

— Чуєш, мабуть, поділимося, — запропонував Миха. — Ти, Льохо, гайда додому й гарненько понипай інтернетом. Крім нагород і бляшанки, в нас жодної зачіпки…

— А дихлофос, що ним тітку Тетяну приспали?

— Дихлофосом тарганів труять, а тітку Тетяну приспали ефіром чи то хлороформом, — зауважив Льосі Рудик.

— Хай буде хлороформ, байдуже! Але ж то зачіпка! Десь вони ж ним розжилися.

— Гаразд, — погодився Миха. — Але ти пошукай в інтернеті про торгівлю орденами. Може, то саме причина всього цього… — він кивнув головою у бік потрощених стендів, — а ми спробуємо знайти папери на ордени. Треба довідатись, чи вони в музеї були, а чи, може, лишилися в рідних.

— Навіщо «Рудим кошенятам» папери? — здивувався Льоха.

— Миха має рацію, — підтримав Рудик. — Кожен орден має номер. Його зазначено на ордені і в особливому документі — орденська книжка зветься. Знайдемо орден Леніна, наприклад, а як достеменно знати, чи він з музею? Тільки за номером.

* * *

Вдома Льоху зустріло кошеня, яке батьки зрештою дозволили залишити — не встояли перед палкими вмовляннями сина, а насамперед дочки.

Льоха вмостився перед комп’ютером і без зайвих роздумів вписав у Ґуґлі ключові слова «торгівля орденами». Його здивувало, яка сила-силенна сайтів відкрилася. Він навіть не уявляв, що ордени колекціонують, ними торгують, навіть продають на аукціонах! А для колекціонування орденів, медалей і різних значків вигадали особливу назву: фалеристика.

«От бісова ковінька! — подумки обурився він. — Хтось здобував ці нагороди потом і кров’ю, а згодом ними на базарі гендлюють! По-дурному якось…»

Залишивши питання моралі на далі, він заглибився у вивчення сайтів. Інформація виявилась дивовижною. З’ясувалося, що орден Леніна коштує в колекціонерів від двох до трьох тисяч доларів!

«Нічогенько так! — подумав Льоха. — За два ордени — шість тисяч баксів!»

Орден Червоної зірки коштував у середньому сто доларів.

— Та-а-ак! — почухав потилицю Льоха й взявся за мобілку.

* * *

Найперше Миха з Рудиком відвідали лікарню. Костянтин Іванович уже прийшов до тями, але був ще блідий і заслаблий. Лікареві не хотілося турбувати географа, але коли довідався, що саме ці хлопці так вправно доглядали його до приїзду швидкої, впустив їх.

— П’ять хвилин. Зрозуміло? П’ять, і ні хвилиною довше. І жодних хвилювань! — напучував хлопців лікар.

Миха з Рудиком навшпиньки увійшли до палати.

— Ну, як ви, Костянтине Івановичу? — спитав Миха.

Географ мляво усміхнувся.

— Та ось лежу… Що там з музеєм?

— Ми там все поприбирали й навели лад. Лишилося хіба стенди посклити, а так нормально. От лише не знаємо, чи були папери на нагороди?

— На які нагороди? — спитав географ.

— З кителя полковника Потапенка.

— Ні, папери лишилися в його дочки. А хіба щось сталося з нагородами?

Миха з Рудиком перезирнулися: як чинити? Костя хвилювати не можна, лікар твердо-претвердо попередив! А брехати бажання теж не було…

— Ми документи не знайшли. І ще… — проказав Рудик.

— Ага, — перервав його Миха, все обшукали.

— В дочки… А ще що? — проговорив Костянтин Іванович, уважно спостерігаючи за хлопцями з-під напівстулених повік.

Миха хитнув головою: забираймося!

В коридорі Миха люто спалахнув очима:

— От вже дістануся до цих покидьків! Голови повідкручую за Костя. А ти теж телепень!..

— Вихопилося мимоволі. А на решту підписуюсь! — підтримав Рудик.

Адресу родини Потапенків знайшли у великій обліковій книзі, куди занотовували всі надходження до музею. Двері відчинила літня жінка, років шістдесяти. Миха ввічливо привітався й запитав:

— Даруйте, можна поговорити з дочкою полковника Потапенка?

— То саме я. Мене звуть Вероніка Михайлівна.

— Ви дочка? — здивувалися обидва відвідувачі.

— А що тут дивного? — в свою чергу здивувалася Вероніка Михайлівна.

— Ну, дочка… — друзі не очікували, що дочкою може виявитися шістдесятирічна пані. Вероніка Михайлівна зрозуміла їхнє збентеження й розсміялася.

— Татові, коли б він був живий, сягнуло б за дев’яносто! Отже, не дивина, що його доньці так само вже не сімнадцять! Що вас привело до мене, молоді люди?

Виникла невелика запинка. Миха подумки вилаяв себе: дорогою не підготувався до такого прогнозованого запитання. Яким чином запитати про документи, щоб полковнича дочка нічого не взяла на підозру? Раптом Рудик рубонув навпростець:

— Вибачайте, Вероніко Михайлівно, ми вчимося в школі, куди ви віддали до музею батьків китель з нагородами.

— Отже?

— Школу пограбували, а з кителя вашого батька зняли нагороди.

— Ой, шкода… негідники! До міліції зверталися?

— Авжеж! Вероніко Михайлівно, чи можна зняти копії з нагородних документів?

— А навіщо то вам?

— Ми шукатимемо, і нам треба знати номери орденів, — серйозно відповів Миха.

Дочка стенула плечима.

— Сумніваюся, щоб ви щось знайшли…

— Навіть не в орденах справа, — знов прохопився Рудик. — Просто після всього того наш географ дістав інфаркт, а це дарувати ми не збираємося!

— Гаразд… — Вероніка Михайлівна принесла з кімнати різьблену дерев’яну скриньку й вийняла з неї тоненьку книжечку.

— Ось орденська книжка, тут усе написано. Тільки, будь ласка, не загубіть…

— У жодному разі! Ми швидко!

Щойно хлопці

1 2 3 4 ... 21
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"