Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Що він сказав? — поцікавилася я, дивлячись, як хлопець ледаче перетинає площу.

— Гм-м? Ой, нічого. Ти знаєш, що у тебе пилок у бровах? — Він простягнув руку і лагідно витер мені обличчя.

— А може, я хотіла, щоб він там був?

— Моя помилка.

Щойно ми відійшли від фонтана, одна з праль витягнулася вперед, мало не випадаючи з сукні.

— Якщо колись набриднуть шкіра й кістки, — гукнула вона Малові, — у мене є дещо привабливе.

Я заціпеніла. Мал озирнувся через плече. Повільно зміряв незнайомку з ніг до голови поглядом.

— Ні, — буденним голосом відповів він їй, — немає.

Дівчина зашарілася огидним буряковим рум’янцем, а решта зі свистом і квохтанням взялися бризкати на неї водою. Я спробувала чванливо насупитися, проте втриматись від недоумкуватої усмішки, що розтягла мені рота, було складно.

— Дякую, — пробурмотіла я, коли ми перетнули площу в напрямку пансіону.

— За що?

Я закотила очі.

— За те, що захистив мою честь, ти, дурнику.

Мал затягнув мене в затінок. На мить я запанікувала, вирішивши, що він помітив якусь халепу, але враз відчула на собі його руки, а губи притиснулися до моїх.

Коли хлопець від мене відірвався, я відчула, як запалали щоки і підкосилися коліна.

— Коротеньке роз’яснення, — сказав він. — Я не надто зацікавлений у тому, щоб захищати твою честь.

— Зрозуміло, — витиснула з себе я, сподіваючись, що мій голос не здається дурнувато захеканим.

— До того ж, — повів далі Мал, — я хочу поцупити кожну хвилинку, перш ніж ми повернемося до Ями.

Ямою він називав наш пансіон. Там було людно, брудно і нам не випадало жодної миті на самоті, проте він був дешевий. Мал, як завжди, нахабно вишкірився і знову потягнув мене до людського потоку на вулиці. Попри виснаження, мої кроки раптом здалися значно легшими. Я досі не звикла до думки, що ми з ним разом. Знову здригнулася. На заході не буде жодних дивних пансіонів і небажаних вторгнень. Пульс на мить пришвидшився — я й сама не зрозуміла, від нервів чи від збудження.

— То що сказав Джес? — знову перепитала я, коли в мозку трохи прояснилося.

— Сказав гарненько піклуватися про тебе.

— І все?

Мал відкашлявся.

— І… сказав, що молитиметься Богові Праці за твоє зцілення від недуги.

— Від чого?

— Можливо, якось я сказав йому, що в тебе є борідка.

Я зашпорталася.

— Перепрошую?

— Ну, мені потрібно було якось пояснити, чому ти завжди чіпляєшся за той шарф.

Я опустила руку. Навіть не помічаючи цього, знову смикала тканину на шиї.

— І ти сказав йому, що в мене є борідка? — недовірливо прошепотіла я.

— Я мусив щось сказати. До того ж це додало тобі трагічної аури. Гарненька дівчина, велетенський наріст, ну, ти зрозуміла.

Я боляче штурхнула його в плече.

— Ой! У деяких країнах борідки вважають надзвичайно стильними.

— А кастрати їм теж подобаються? Із цим я можу допомогти.

— Яка ти кровожерлива!

— Моя борідка робить мене примхливою.

Мал розреготався, проте я помітила, що він весь час торкається рукою пістоля. Яма розташовувалася в найнеприємнішому районі Кофтона, а ми носили з собою чимало монет — зароблену платню, з якою збиралися розпочати нове життя. Ще кілька днів, і грошей вистачить, щоб залишити Кофтон позаду — разом із галасом, брудним від пилку повітрям і постійним страхом. У місці, де нікого не цікавить, що відбувається з Равкою, де рідко зустрінеш гришу і де ніхто ніколи не чув про Заклинательку Сонця, ми будемо в безпеці. «І де Заклинателька Сонця нікому не потрібна». Від цієї думки в мене зіпсувався настрій, але останнім часом вона дедалі частіше поверталася до мене. На що я можу згодитися в цій чужій країні? Мал умів полювати, прокладати курс, поратися зі зброєю. Єдине, що мені гарно вдавалося, — бути гришею. Я сумувала за закликанням світла і щодня слабшала та почувалася хворою, якщо не користувалася своєю силою. У мене паморочилося в голові навіть поруч із Малом, вага наплічника здавалася непідйомною. Я зробилася такою хворобливою й незграбною, що ледве змогла зберегти роботу, пакуючи юрду на одній з ферм. Заробляла копійки, але наполягала, що працюватиму і намагатимуся допомогти. Знову почувалася так само, як у дитинстві: спритний Мал і нікудишня Аліна.

Я відігнала цю думку. Можливо, я більше не Заклинателька Сонця, але й не сумна дівчинка. І знайду спосіб, аби на щось згодитися.

Побачивши наш пансіон, я не відчула особливого піднесення. Він був двоповерховий і аж просився, щоб його пофарбували. Реклама у вікні різними мовами пропонувала гарячу ванну й ліжка без кліщів. Оцінивши їхні ванну і ліжко, я знала, що реклама бреше, хоч як її перекладай. Утім, коли Мал був поруч, усе здавалося не таким аж поганим.

Ми піднялися на похилений ґанок і ввійшли до шинку, що займав мало не весь перший поверх будинку. Після галасливої запилюженої вулиці всередині було прохолодно і тихо. О цій порі за вкритими віспинами столами зазвичай сиділо кілька робітників, пропиваючи зароблене за день, але сьогодні, окрім зажуреного господаря