Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

за археологічними пам’ятками чорнолісцями (за знахідками в районі знаменитого Чорного Лісу) та групою Сахарно-Солончени (у Молдові). У цих сусідів можна було розжитися і виробами ремісників, насамперед металевими. Улітку кочовики пасли свою худобу в північних районах степу на межі з лісостепом, а у найбільш посушливі роки заходили і на степові ділянки лісостепу. Тож інтереси обох сторін вимагали мирних відносин.

Особливу роль у житті кіммерійців у першій половині IX ст. до н. е. відіграло знайомство з населенням Центральної Європи, що відбилося на їхній матеріальній культурі. Так, спільною ознакою низки кіммерійських пам’яток того часу є столовий посуд із рисами, типовими для виробів Середньої Європи. Можливо, у степового населення така парадна кераміка з’явилася внаслідок обміну та змішаних шлюбів. Окрім цього, поступове зростання посушливості клімату, що мало місце у IX ст. до н. е., змусило окремі групи кіммерійців переселитися у райони, розташовані в зоні з позитивним балансом вологи, з-поміж яких була і Велика Угорська рівнина, близька за своїми ландшафтами до причорноморських степів. Це був такий собі природний коридор у західному напрямку. Збільшення кількості вершників у ранніх кочовиків означало, що мобільні, добре підготовлені та озброєні загони могли супроводжувати торгові експедиції та міграції. Унаслідок цього кочівницькі угруповання мали можливість «осідати» у багатих ресурсами місцях, заселених представниками інших племен. До речі, уперше подібне переселення зі степів Причорномор’я у Центральну Європу відбулося ще у першій половині ІІІ тис. до н. е. — за дві тисячі років до кіммерійців.

Нині на захід від Карпат знайдено понад 150 поховань, які можна пов’язати з кіммерійцями. Похоронний обряд і предмети матеріальної культури, знайдені у могильниках на Угорській рівнині та її околицях, подібні до типових для Центрального Передкавказзя і особливо Закубання. Просування кочовиків мало для місцевого населення сумні наслідки: лише у одному з районів Альфельда, за підрахунками місцевих археологів, тоді більш як сто поселень були занедбані, а цінності як скарби — заховані в землю. Цілком імовірно, східний Карпатський басейн слугував своєрідним плацдармом, з якого племена кіммерійців здійснювали походи і в інші регіони Центральної Європи.

Вторгнення кіммерійців привело до змін у житті місцевих племен. Так, у IX ст. до н. е. відбулася поступова заміна традиційного комплексу озброєння і спорядження коней кіммерійським. Виготовлене з бронзи захисне озброєння вояків і колісниці виявилося не­ефективним на противагу кіммерійським вершникам-лучникам із залізними мечами. Слід зазначити, що новий військовий комплекс не відразу поширився в Центральній Європі.

Заміна на престижне озброєння, а також перехід від традиційного важкого обладунку і предметів озброєння до більш легких відбулися спочатку у Східних Альпах і на Балканах, а потім уже і в Західних Альпах. Ці зміни відображали глибоку соціальну трансформацію у положенні військових вождів, які дедалі більше відходили від боїв у важкому озброєнні та охочіше демонстрували нові символи військової справи і сили — кинджал і пояс.

При цьому запозичення кіммерійського озброєння і вуздечки відбувалося як унаслідок мирних контактів із західною групою кіммерійців, які жили на Великій Угорській рівнині, так і внаслідок їхніх воєнних набігів. Про останні свідчать поховальні комплекси, що містять типові кіммерійські вироби та чисельні поселення зі слідами руйнувань і, відповідно, знахідками предметів озброєння кіммерійського типу на теренах Моравії та Нижньої Австрії, а також, певно, укріплені селища в Західній Угорщині та Південно-Східній Австрії.

Відбувся і зворотний процес засвоєння кочовиками здобутків центральноєвропейського населення. Так, саме у IX ст. до н. е. в степах між Кавказом і Дунаєм поширюються колісниці. Про це свідчать знахідки «колісничної» збруї для коней із західних областей України і Придністров’я.

Таким чином, цей період кіммерійської історії важливий тим, що у степах Північного Причорномор’я сформувався новий тип господарства — кочове скотарство, поширилася кіннота, колісниці, було встановлено тісні контакти з осілим населенням Північного Кавказу, лісостепової України та Центральної Європи.

3. Кіммерійці у другій половині IX–VII ст. до н. е.

Поступове погіршення природних умов викликало скорочення чисельності ранніх кочовиків у степах Північного Причорномор’я і зміну їхньої матеріальної культури. Частина населення могла кочувати у північних районах степів, межа яких відсунулася на край лісостепових районів. Так само, як і століття перед тим у Центральній Європі, кочовики наступають на довколишні райони з хліборобським населенням. Цим часом датують свідчення агресії степових кіммерійців та спустошені пожежами поселення, зокрема і укріплені, Середнього Подніпров’я і Дніпровського Лівобережжя. Утім, вторгнення кіммерійців до лісостепу — явище характерне не лише для Самаро-Орільського межиріччя і Дніпровського Правобережжя. Воно відзначено і в Середньому Подонні.

Захопивши південні райони лісостепу під літні пасовища, кіммерійці знову встановили вигідні їм мирні взаємини з місцевим населенням. Цілком можливо, що для встановлення більш тісних контактів і ведення успішних обмінних операцій кочовики могли брати за дружин жінок із сусідніх поселень. Це допомагало отримувати «на тій стороні» родичів, які в разі необхідності надавали необхідну підтримку.

Імовірно, зацікавленість у тісних зв’язках, зокрема шлюбних, із населенням Лісостепу могла привести навіть до скорочення традиційних контактів із кіммерійцями Передкавказзя. Про це свідчить зменшення на заході кількості кіммерійських поховань із північним та південним орієнтуванням, типовим для кіммерійців Закубання. За таких умов торгівлю з Північним Кавказом під свій контроль могли взяти кіммерійські об’єднання Нижнього Подоння, з якими було вигідно підтримувати тісні зв’язки кіммерійцям степової України. Однак у середині VIII ст. до н. е. настав новий пік посухи в степах, після якого поступово почалося зволоження. Максимум такої посухи припав на середину VII ст. до н. е. Саме тоді, коли кордони степу і лісостепу наблизилися до сучасних.

Не можна виключати, що коливання клімату сприяли новим значним змінам у культурно-історичній ситуації в межиріччі Дніпра і Дунаю. Так, у лісостеповому Подністров’ї наприкінці першої половини VIII ст. до н. е. із заходу прийшло нове фракійське населення. Імовірно, воно стало витісняти місцевих жителів і поступово у другій половині VIII ст. до н. е. асимілювало їх. На схід, у лісостеповому Дніпровському Правобережжі близько сере дини VIII ст до н. е. сформувалося нове могутнє племінне об’єднання, можливо, поповнене групами населення, витісненого на схід фракійцями.

Погіршення умов проживання в степу значний прояв мало у межиріччі Дніпра і Дона. Кіммерійці, чиї зв’язки з жителями лісостепу і раніше були досить тісними, знову звернулися саме до них по допомогу. У другій половині VIII ст. до н. е. особливо помітно скоротилася чисельність «чорногорівських» поховань, які тепер більш рівномірно розподілилися за шістьма територіальними пдгрупами степової смуги.

Саме тоді зросла кількість степових «новочеркаських» поховань, локалізованих у Подніпров’ї, Побужжі та Дунайсько-Дністровському межиріччі. Під час періоду аридизації серед кіммерійських племен найбільш сприятливі умови для проживання мала Передкавказька група. Якщо населення Північного Причорномор’я знайшло вихід з екологічної кризи у співіснуванні з населенням лісостепу, то у Передкавказзі була інша ситуація. Тут, як і на території України, існували певні відносини з місцевим населенням передгір’їв. Однак чергова посуха вдарила по всіх: від осушення клімату постраждали пасовища як кочовиків, так і осілого населення. Викликана цими чинниками економічна криза спонукала частину жителів Північного Кавказу до грабіжницьких походів до казково багатої (за мірками синів степу) Передньої Азії, яка перебувала під управлінням царів могутньої Ассирії.

Саме з часів тих походів другої половини VIII ст. до н. е. про кіммерійців починають повідомляти ассиро-вавилонські та урартійські писемні джерела, які охоплюють період до VII ст. до н. е. включно. Ідеться в них і стосовно існування країни Гамір, зокрема про появу і пересування народу гамір (тобто кіммерійців) у Передній і Малій Азії, відносини з Урарту, Ассирією та іншими державами, а також