Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Мет відчув, як у нього мороз іде поза шкірою.

— То він тут? — запитав Мет, розуміючи, що в цьому немає ніякого сенсу.

— Не зовсім. Нам треба піднятися на дах.

***

То був перший політ на гелікоптері у Метовому житті, а тому він не міг визначитися: запаморочення в голові було викликано польотом чи сюрреальністю того дня. Вода в Гудзоні здіймалася бурхливими хвилями, а небо вкривали свинцеві хмари. Агентка Келлер сиділа поряд із ним із прямою спиною, її обличчя залишалося незворушним.

Вона була неговіркою. І не любителькою виконувати кілька справ одночасно. Ніякого втупленого в екран мобільного погляду, ніякого проглядання газет. Її завданням було доставити його до виправної колонії Фішкілла, і вона цим займалася. Мет так і не зміг збагнути, чому Дені, якого засудили за вбивство своєї дівчини у Небрасці, утримували за ґратами у Нью-Йорку. То був уже третій пенітенціарний заклад, куди його перевели за сім років.

Поки лопать гелікоптера розсікала важке дощове повітря, Мет думав про Томмі. Під час усіх сімейних подорожей літаком, поки решта родини сиділа, вчепившись у крісла обома руками з пополотнілими від переляку обличчями, той радісно реготав від задоволення. Ані краплі страху. Цей політ йому б теж сподобався.

Мет проковтнув клубок у горлі, щоб стримати схлипування, уявивши, як радів Томмі в літаку до Мексики, навіть не підозрюючи, що то був останній політ у його житті.

Гелікоптер опустився на маленькому летовищі десь посеред поля. Мет відстебнув пас сидіння, зняв навушники і рушив за агенткою Келлер. Лопаті крутилися, і він мимоволі пригнувся так само, як це робили герої численних переглянутих ним фільмів. Келлер швидко ішла вперед.

Вона перекинулася кількома словами з чоловіком у строгому костюмі, який чекав на них, стоячи біля чорного позашляховика на краю летовища. Це був не той самий колега, хоча й дуже його нагадував. Темний костюм, сонцезахисні окуляри, незворушний вираз обличчя. Точно як Нео з «Матриці». Келлер із Метом всілися на заднє сидіння, і машина рушила ґрунтовою дорогою у напрямку цементної фортеці, що виднілася попереду.

До тієї миті Метові долоні змокріли від поту, в голові стугоніло. Реальність поступово дійшла до його свідомості.

Їх справді більше немає.

І вже зовсім скоро йому доведеться відняти у старшого брата майже все, що в того ще залишалося.

Розділ 3. Еван Пайн

Раніше

— Еване, я дуже втішена тим, що ви змогли прийти.

Лікарка Силверстайн жестом запросила його сісти на шкіряний диван навпроти.

Еван швидко оглянув кабінет: дипломи у рамках, гарний робочий стіл, а от дідів підлоговий годинник зовсім не пасував до його стриманого стилю.

— Вибачте, я не попередив вас дзвінком минулого тижня, — промовив Еван, — можете виставити мені у рахунок, хоча я й не явився на попередній сеанс…

— Не кажіть дурниць. Я бачила у теленовинах репортаж про вашого сина. Мені дуже шкода, Еване.

Вона постійно повторювала його ім’я. Звичний професійний прийом, подумалося йому. Він уявив собі, як іще зовсім молоденька Силверстайн ретельно занотовує сказане викладачем на курсах із психології: часто повторювати ім’я пацієнта, щоб показати, що ви уважно його слухаєте.

Не можна йому ставитися до неї так суворо. Вона — добра фахівчиня. Напевно, нелегко надавати психологічну допомогу тому, хто ходить на сеанси лише через ультиматум дружини.

— І що тепер? — запитала вона. — Я маю на увазі з юридичної точки зору. Для Дені.

Евану не хотілося говорити про це, але діватися було нікуди.

— Юристи кажуть, що це кінець. Верховний Суд відмовив у повторному слуханні справи.

Він стенув плечима.

Лікарка співчутливо дивилася на нього:

— А як Дені? Вам вдалося з ним поговорити?

Еван згадав телефонну розмову, коли він повідомив синові новину. Уявив його обличчя із притисненою до нього брудною слухавкою у Фішкіллі й усвідомлення, що йому доведеться провести решту життя там або ще в якомусь забутому богом закапелку.

— Він сприйняв це краще, аніж я гадав. Більшу частину розмови він говорив про «Лінкін Парк».

На обличчі лікарки Силверстайн читалося здивування. Еван збагнув, що вона і гадки не має, про що йдеться.

— Був такий гурт. У той день, коли я зателефонував Дені, щоб повідомити про апеляцію, по радіо сказали, що сьогодні день народження співака гурту… Він помер кілька років тому. Ми з Дені полюбляли…

Він замовк. Пригадав, як вони з Дені поверталися удвох додому після тренування з футболу, Дені, спітнілий після гри, вмикав стерео на повну гучність і вони разом похитувалися у ритмі мелодії і горланили слова в унісон зі співаком.

— Ви з Дені полюбляли їхню музику? — запитала Силверстайн.

Еван мимоволі усміхнувся:

— Під час навчання у старших класах Дені був просто закоханий у цей гурт. Я ніяк не міг уторопати чому. У їхніх піснях було стільки нестримного гніву. Про підліткові страхи, складні стосунки між батьками і дітьми — повна протилежність нашим, між мною і Дені.

Більше це нагадувало стосунки між Еваном та Метом.

— А як решта сім’ї сприйняла новину? Олівія?

Перш ніж Еван минулого року розпочав відвідувати сеанси психотерапії, увесь клан Пайнів приходив до цієї самої студії суботами двічі на місяць для родинної терапії, а тому Силверстайн добре знала усіх їх і увесь спектр їхніх психічних проблем.

— Лів? — перепитав Еван, який так називав свою дружину Олівію. — Гадаю, в душі вона вже змирилася з думкою, що Дені більше не вийде на волю.

— А ви як до цього ставитеся?

Зазвичай його це злило. Але у ту мить він заздрив; заздрив своїй дружині, що вона не почувалася щосекунди так, ніби їй прив’язали до кожної ноги по бетонному блоку і вкинули в озеро Мічиган. Еван колись десь читав про смерть від зневоднення: людина поступово помирала годинами і навіть днями, якщо їй не давали пити. Саме це він відчував протягом останніх семи років: кисень поступово вичерпувався з його організму.

— Із розумінням. Кожному з нас треба якось