Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

ISBN 978-617-12-9650-3 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

This edition is published by arrangement with Aaron M. Priest Literary Agency and The Van Lear Agency LLC

Перекладено за виданням:

Finlay A. Every Last Fear : A Novel / Alex Finlay. — New York : Minotaur Books, 2021. — 368 p.

Переклад з англійської Любові Котляр

Дизайнер обкладинки Петро Вихорь

Фінлі А.

Ф11 Останній страх : роман / Алекс Фінлі ; пер. з англ. Л. Котляр. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2022. — 416 с.

ISBN 978-617-12-9595-7

ISBN 978-125-02-6882-2 (англ.)

Уся родина студента Мета Пайна — батько, мати, брат та молодша сестричка — знайдені мертвими під час відпустки в Мексиці. Офіційна причина загибелі: витік газу. Місцева поліція стверджує, що це нещасний випадок, але ФБР має іншу думку. Так само як і Мет. Ба більше: він підозрює, що смерть його родини може бути якось пов’язана з іншою смертю. Тією, що сталася багато років тому. Тоді, коли однієї ночі його рідний брат вбив свою вагітну подругу…

Тепер разом зі слідчою Сарою Келлер Мет має відкопати моторошну правду про злочин, у якому звинувачують брата.

УДК 821.111

© Alex Finlay, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою та художнє оформлення, 2022

Пролог

Тіла знайшли у вівторок. Через два дні після того, як уся родина не з’явилася на рейс, яким мала повернутися додому. За тиждень їхні текстові та соціальні мережі перестали обновлятися. В останньому пості було селфі і повідомлення, що вони прибули до Мексики: тато й мама з по-качачому складеними в трубочку губами, зніяковіла від сорому дівчинка-підліток і малюк у пластмасових сонячних окулярах із веселою беззубою усмішкою.

Орендований будиночок розташовувався не поряд із морем. Він стояв осторонь від гамірної дороги до пляжу, у самому кінці неасфальтованого провулка, що врізався у ділянку придорожніх джунглів Тулума[1]1. Сморід ударив місцевому поліцейському в ніс, як тільки власник квартири відчинив вхідні двері. На цементній веранді сиділа дівчина, яку найняли, щоб прибирати після від’їзду гостей, і гарячково перебирала в руках нитку розарію, а по її щоках струмками текли сльози.

Повітря бриніло від задухи та спеки.

І від дзижчання мух.

Та попри сильний сморід, що відчувався навколо, крові не було. Ніяких видимих слідів насильства. Отут поліцейський і второпав, що краще негайно забиратися звідси.

Через годину до будинку вже явилися спеціалісти у білих захисних комбінезонах із датчиками в руках. Матір вони знайшли у світлиці, вона непорушно лежала на дивані з розгорнутою книжкою на грудях. У спальні на застеленому ліжку побачили дівчину, її рука все ще стискала мобільний. Хлопчик зручно вмостився з улюбленим ведмедиком і, здавалося, солодко спав.

Команда перевірила опалення та бойлер для води.

Потім вийшли через засклені двері до саду, щоб оглянути зовнішні труби газопроводу. Отам вони й побачили сліди крові. І батька; принаймні те, що від нього залишилося.

Розділ 1. Мет Пайн

— Що, важка нічка видалася? Видок у тебе такий, ніби ти разом із нами ночував.

Мет утупився у шахову дошку перед собою і не звертав уваги на слова літнього темношкірого чоловіка, який сидів напроти за обшарпаним столом у Вашингтон-Сквер-парку2.

— Тобі не холодно? Де твоя куртка?

— Цить, Реджі, — роздратовано махнув рукою Мет, — я намагаюся зосередитись.

Він напружено обдумував свій наступний хід. Парком гуляв свіжий вранішній вітерець, і Мет потер руками, щоб зігрітися. Холодно як для квітня.

За два роки Мет іще ні разу не виграв у цього бездомного Боббі Фішера з Вест-Віллидж. Мет часто запитував себе, як сталося, що такий розумний, високоосвічений чоловік опинився посеред вулиці, без даху над головою; але запитати так і не насмілився. Він пересунув свого слона і забрав пішака з g7.

Реджі похитав головою, ніби розчарований його діями. Не підводячи очей від дошки, запитав:

— Напевно, оце тільки зараз із вечірки?

— Угу, з Ґоддарду3. — Мет кивнув у напрямку Ґоддард-Холлу, чия коричнева цегляна башта визирала над верхівками дерев.

— З Ґоддарду? Бігав знайомитися зі свіжими дівчатками? — хрипло реготнув Реджі. Він знав про університет більше за деяких аспірантів. Можливо, річ у тому, що він сам там колись навчався.

Дивно, адже зазвичай люди охоче довіряються Метові, розповідаючи йому про своє життя, свої таємниці, проблеми. Напевно, це пояснюється його привітним, відкритим виразом обличчя. А може, через те, що йому більше подобалося слухати, спостерігати, аніж говорити. А Реджі точно вмів розповідати! Та попри його невпинне базікання, він ні разу не обмовився про своє життя до парку. Мет усе намагався відшукати якісь натяки на його минуле. Реджі носив зелену кепку кольору хакі; можливо, він колись служив. Його руки й нігті завжди мали бездоганний вигляд; можливо, його минуле було пов’язане з медициною. Його вулична говірка часом лунала невимушено, а часом — штучно. Можливо, він приховував свою особистість, був у бігах, як небезпечний злочинець. Чи, може, він — простий чоловік, який пережив тяжкі часи,