Читати книгу - "Палац утраченої слави, Ірина Червінська"

Позаяк Ян не ходив, а майже біг, то догнав я його тільки тоді, коли він зупинився біля кованих воріт, котрі приховують таємниці одного старого будинку, з якого, мабуть, колись починалась уся метафізика та онтологія цього міста.

Ян стояв і любовно гладив чорний метал огорожі, час від часу дотуляючись до нього небритими щоками, наче б то за ним починалася його вотчина.

— Це ж палац Потоцьких! — невже я наївно думав, що приходень цього не знає?

— О так! Потоцьких. Палац утраченої слави. Ми маємо зайти.

— Це неможливо. Будівля на реставрації. Охоронець не пустить.

— А що мені сторож?

Дійсно, що йому один дядько, коли всі люди в місті одночасно стали потенційними експонатами мавзолею.

Кілька нехитрих маніпуляцій руками — і колодка, що гордовито висіла на брамі, валялася тепер поодаль у траві. З легким скрипінням стальний масив прочинився.

— Звідки у вас ключі від брами?

— В музеї позичив.

Колись давно це була одна з найвеличніших споруд міста з красивим парком та алеями. Пани в давнину кохались у садах та квітах. Перемелений століттями та перероблений людьми, колись представницького типу палац польсько-українського графа зараз являв собою жалюгідне видовище, навіть швидше явище на тілі колишнього архаїчно-вільнодумного Станіславова, а тепер урбанізованого Івано-Франківська. Військові часів республіки рад не вміли належним чином обслуговувати та утримувати історично важливі споруди. Бо та влада окрім колгоспів та лозунгів нічого більше не потребувала. Хоч і якимось чином усвідомлюючи силу та потугу мистецтва, вони зуміли спотворити його сутність до неможливості, викристалізувавши абсолютно штучний напрям у ньому — совково-хвалебний. (Це вони успішно зробили й з іншими галузями людського існування, як-от освіта, правосуддя, телебачення. Мовчу вже про світоглядні принципи та засади.) Усе, що було відмінним, що суперечило догмам, нахабно нав’язаним верхівкою, оголошувалося поза законом, як прояв буржуазно-націоналістичних настроїв. Радянщина ще й зараз стоїть привидом за спинами багатьох уже нібито вільних людей, а наслідки розгрібаємо дотепер. Одним із них і ця пустка з побитими вікнами й подекуди з розписаною вуличною шантрапою фанерою замість скла. Я розумів, що, заходячи у двір, де колись усе було просякнуте духом старої аристократії від діда-прадіда, я доторкаюсь фібрами аури до історичної правди. Та все ж картинка викришеної цегли та потрісканих стін справляла гнітюче враження. Хотілося відійти звідси якнайдалі. Якби не Ян і застигле місто…

— Нам туди, — чоловік почвалав до головного входу основного триповерхового корпусу.

Коричневі дерев’яні двері без нарікань пустили нас до утроби будинку. Зробивши з палацу казарму, спочатку австрійській солдати, а потім послідовники марксизму-ленінізму, котрі навіть уявлення зеленого не мали про справжню культуру (а звідки вони мали змогу дізнатися про мистецькі цінності в тих умовах? Хто би ризикнув навчити їх такої премудрості?), знищили все, що могли, а час довершив.

Поки я розглядав облуплені стіни, почало відбуватися щось неймовірне. Звідкись із глибини будинку в простір почали вливатися м’які звуки Віденського вальсу.

— Яне, ви це чуєте? Ви чуєте музику?

Та Ус нічого не відповів. Зате вирішив піднятися гвинтовими сходами на другий поверх. Він прямував точно на звук. Акорди лунали щораз ближче. Й от ми опинилися у великій залі. Це була велетенська кімната, призначена, ймовірно, для світських урочистостей та прийомів. Колись, мабуть, вона мала зовсім інший вигляд: розкішний дубовий паркет, оздоблені стіни, дорогі меблі та канделябри. Можна тільки здогадуватись, як жила місцева аристократія, котра могла приймати в себе навіть Яна ІІІ Собеського та французьку панівну верхівку. Зараз від минулої величі не залишилося нічого, окрім стін, які поступово розвалюються на очах, де коридорами блукає привид комуністичного запустіння.

Та на цей момент я з подивом подивляв граційні пари, що синхронно вальсували на крихтах обдертої штукатурки, що густо встеляли вишурувану підлогу. А в одному з кутів зали на невеликому підвищенні махав смичками струнний квінтет у чорних фраках.

— Присядемо? — чоловік вказав на два антикварних крісла попри стіну, між якими стояв такого ж типу невеличкий столик для аперитиву із шампанським у відерку та келихами.

Ян вправно відкоркував пляшку, а за мить в обіймах кришталю виблискувало ігристе. Чоловік першим підняв келих:

— За знайомство!

— Я не вживаю зранку спиртного.

— Та не тупи. Відчуй себе бдай раз аристократом, а не дегенератом. Ти ж так до цього пнешся, — він хихикнув і пригубив шампанське. — Ум-м-м! — задоволено замугикав Ян Ус. — Кайф! Справжнє «Теттенже». Ти не знаєш, від чого відмовляєшся. Ковтни, не будь дурнем. Не щодня випадає таке щастя.

— Ви привели мене сюди, щоби ображати? — та ці слова були швидше ширмою, аніж справжнім обуренням. Дійсно, відмовляються здебільшого тільки бовдури.

— Ні, не для цього. Але ще не час. Випий.

Я без вагання схопив келих і зробив ковток, потім ще й ще. Кришталь вмить зігрівся в моїх руках, а от напій був холодним, наче кринична вода, і до дідька смачнючим. Я смакував і розглядав публіку. Їхні пишні сукні, розшиті французьким мереживом, парчею та золотом, їхні різнобарвні самоцвіти, від котрих сліпли очі, їхні перуки вікторіанської моди, створювали різкий контраст із сучасним жебрацьким станом приміщення та потьмянілими вікнами, які ледь пропускали крізь себе часточки сонячного світла. Тому в напівтемряві я не бачив їхніх облич.