Читати книгу - "Палац утраченої слави, Ірина Червінська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Єй, які ж то люди смішні, коли не встигають щось довести на емоціях! Витаращені очиська, руки розправлені, мов крила для польоту, розчепірені пальці, розтулені гроти писків, різнобарвні мімічні казуси. Здивування — та ти що?! — злість — ах так! — образа — за що? — радість — клас-с-с! — недолугість — га-а-а? Емоції… Не було б їх — нецікаво було б жити.
Я сновигав попри ті емоції і роздивлявся. Думав, вгадував, чим живуть сучасні люди, якими проблемами. Обмацував рукави, черевики, щипав за щоки, смикав за волосся, кричав у вуха — ці несподівані скульптури зараз нічого не бачили, не чули й не відчували. Дивина та й годі…
— Хочеш залізти їй до голови? — Ян помітив моє зацікавлення дівчиною в зеленому плащі та волоссям кольору стиглої пшениці. З її маленьких вушних раковин елегантно стриміли чорні цятки навушників. Два дроти сходилися на лінії грудей і губилися десь у внутрішній кишені плаща. Що вона слухає? З простору пластикових кульок нічого не лунало. Схоже, що дівчина кудись квапилась — занадто широкий крок та розмах рук, як для спокійної ходи.
— Та вона нецікава, звичайна. Облиш її.
— А хто це?
— Та по суті ніхто. Працює-вчиться-працює-вчиться. Ні сім’ї, ні подруг, ні кавалера пристойного. Навіть кота у квартирі немає, бо додому приходить здебільшого ночувати. Одні книги, книги, книги. Ну хіба можна так жити? Маячня.
— Самотність…
— Та що ти переймаєшся? Ще трохи — і вона знайде свою половинку. Тільки я не розумію, для чого їй це потрібно. Чоловік її мрії намалює великий жирний хрест на її кар’єрі археолога, зробить трьох дітей, поїде на заробітки в сусідню країну й раз на місяць висилатиме по 300 баксів, щоби «дружина й діти ні в чому собі не відмовляли».
— Цинізм вищої проби…
— Але тоді вона стане цікавою в плані особистого страждання. А зараз це ніхто. Живе історією і тішиться з того.
— Жах який…
— А ти сентиментальний, хлопе. Ха-ха-ха! Та перестань. Чи мало таких по світу ходить? І в кожного — своя історія і власна правда.
Я не добрав, що відповісти й рушив далі. Але гіпертрофована останніми подіями цікавість змушувала раз-по-раз оглядатися кутиками очей на жіночу постать, активно обмацюючи, майже непристойно обмацуючи поглядом розв’язаний пояс плаща та кучері. А вона мені сподобалась, качка би го копнула! У мене ніколи не було жінки з осяяно-спокійним вигином вуст.
А Ян уже був біля ратуші.
— Та не страждаю я сентиментами! — я вперше, мабуть, з часів розбещеної юності зробив спробу виправдатись і так вивісив власні почування, наче ярлик на товарі. Праця керівником відділу вимагає стриманості і внутрішньої дисципліни, щоб ніколи нікому не пояснювати мотивів особистих вчинків та переживань. Десять років я виховував своє его майже спартанськими зусиллями. Десять років коту під хвіст!
Ус на розвернувся до мене й багатозначно підняв угору вказівний палець. Я внутрішньо згрупувався для рецепції репліки.
— Та ну тебе… — чоловік махнув рукою і попростував далі.
Я оторопів. Ну й нахаба! Всередині з новою силою почало визрівати бажання прямої конфронтації. Але цікавість просто зашкалювала. Чому все відбувається саме сьогодні й саме зі мною? І хто такий цей Ян Ус, якого я так і не зміг наздогнати. Я побачив, як спина в спортивні куртці щезла за дверима Краєзнавчого музею. Зате для мене тут було зачинено. У серці замість крові запульсувала розгубленість.
Ну то й що? Не пускають, та й не треба! Обійдусь!
Робити нічого. Я попростував до Центрального ринку з надією зустріти хоча б одного розчаклованого мешканця.
Марно. Усе марно. Місто якимось дивним чином перетворилося на штучний макет проєкту під назвою «Івано-Франківськ». Я намагався розтормошити кількох застигликів. Безрезультатно. Скляні очі, тверді закам’янілі кінцівки, холодні, як лід.
Але не можна сказати, що ситуація не мала жодних переваг. Тепер я міг із легкістю проникнути в будь-який автомобіль і поїхати із цього місця світ за очі в пошуках незаконсервованих якимось диваком форм, ще придатних до життя.
Ніколи не думав, що людське тіло таке важке. Я заледве виштовхав якогось чоловіка зі сріблястого «Fordа», акуратно поклавши його на сіре полотно дороги.
— Вибачте, але я не маю іншого вибору, — нахилився я над зосередженим обличчям. — Думаю, що ви би мене зрозуміли, хоч вам зараз не до моїх виправдань.
Ключ стримів у замку. Я повернув його. Під капотом легенько задеренчало, що викликало мою невимовну радість. Але не надовго. Кілька секунд — і машина пчихнула й затихла. І друга, і третя, і кільканадцята спроба не мали успіху. Не допомагав навіть стандартний у таких випадках набір не вельми пристойних слів та жестів. Щоб заспокоїтись, я, глибоко дихаючи, поклався головою на руль. Без паніки! Без паніки! Без пані…
— Не заводиться?
Від несподіваного переляку я аж підскочив і гепнувся об дах авто. То був Ян. Він оперся рукою на опущене віконце дверцят і уважно придивлявся до того, як я масажую забите місце, аби зменшити біль. Як він мене знайшов? Що він робив у музеї?
— Ходімо, — кинув чоловік і пішов кудись геть від машини.
Мабуть, Ян не збирався зараз встрявати зі мною в полеміку, навіть якщо запитання, що мучили мене, написані на обличчі. Але наразі він був єдиною можливістю дізнатись і зрозуміти, що відбувається, бо я дедалі більше почав відчувати себе загнаним у глухий кут звіром. Мені не залишалося нічого іншого, як покірною собачкою побігти за цим диваком, який усе про всіх знав, умів переводити стрілки годинника якимось загадковим методом і зупиняти важелі світового руху.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Палац утраченої слави, Ірина Червінська», після закриття браузера.