Читати книгу - "Тоді я був просто Ульф"

* * *

Ми грали на футбольному майданчику в гилки.

— Ану ще раз, Біттан! — крикнув Клас-Єран.

Нам потрібне було бездоганне попадання, переможний м’яч, який пролетить над задертими догори руками противника і впаде в черемхові чагарі за парканом. Колись Свен-Оке забив м’яча в сороче гніздо, і він уже не впав додолу. Саме такий м’яч нам і був потрібен.

Я стояв напоготові. Тепер усе залежало від Бірґіттиного удару. Я збирався дати драла за будь-якого невдалого напівпопадання. Бо мені хотілося бути вартим свого морозива. І все-таки я бігав найшвидше у кварталі.

Аж тут Бірґітта поклала биту на траву.

— Я не зумію, — мовила вона.

— Та ну, — сказав я. — Ось я тобі покажу.

Гравець із мене був такий собі. Та в кожнім разі я знав, як це робиться теоретично. Іноді бувало навіть, що в мене виходило нічогеньке попадання. Тож я підняв із землі ту округлу биту.

— Тримай її з самого краю. Тоді в тебе буде більше сили на удар. Підкидаєш м’яча. І вдаряєш по ньому так, щоб він летів під кутом угору. Ні на хвильку не зупиняйся. І вір в удачу!

Більше я не мав чого її вчити.

— Невелика біда, якщо й промахнешся, — сказав я. — Принаймні знатимеш, що спробувала.

Я казав таким тоном, як мій брат.

— Гаразд, — мовила вона.

Не встиг я й оком моргнути, як Бірґітта підкинула м’яча в повітря. Вона вірила в удачу. І в найпідходящішу мить вдарила по ньому. М’яч розпочав свій довгий шлях.

— Здорово! — крикнув я. — Чудово!

Потім я впав на землю.

Бо вона влучила не тільки по м’ячу. Вона влучила в мою голову.

* * *

— Та він дихає, — сказав Клас-Єран.

— Який удар! — додав Ерік. — Мабуть, у нього струс мозку.

— Тоді йому не можна спати, — сказала Бірґітта.

— Я не сплю, — озвався я і розплющив очі.

І тоді я мовби побачив її вперше. Досі я дивився на неї, як на будь-кого іншого. Але тепер її обличчя осявали блискавки, що відлітали від моєї бідолашної голови. Вона схилилася наді мною, не зводячи з мене занепокоєних блискучих очей.

— Хочеш, ми допоможемо тобі дістатися додому? — спитала Бірґітта.

— Ні, мені треба трішки відпочити, — відповів я. — У мене дуже міцна голова.

— Ти можеш посидіти в нашому саду, — сказала вона.

Це була гарна пропозиція. Бірґітта мешкала неподалік звідси.

— Як ти? Не погіршало? — спитала вона.

— Ні, нічого страшного, — відповів я.

Насправді я почував себе краще, ніж будь-коли.

Я сидів у їхньому новому квітчастому гамаку, а на голові в мене лежав мокрий холодний рушник. Його туди приклала Бірґітта. Крім того, вона принесла графин із полуничним соком. На яблуні сиділа синиця і щось посвистувала. А зі спортивного майданчика, посипаного жорствою, до нас долинали ще якісь голоси.

Ми говорили про все на світі. Я зроду так іще не говорив з жодною дівчиною.

Я трішки підняв рушника й усміхнувся. І вона також усміхнулася.

Вона все ще здавалася мені якоюсь особливою.

— Мабуть, у мене найбільша в світі ґуля, — сказав я. — Хочеш помацати?

Вона підвелася зі свого стільця, що стояв на осонні. Її пальці обережно промацали мою голову.

Мені було водночас і приємно, й боляче.

— Може, ти хочеш додому? — спитала вона.

— Ще встигну, — відповів я.

— То чого ж ти тоді хочеш? — спитала вона.

— Нічого особливого, — відповів я. — Але добре було б, якби ми поцілувалися.

Вона подивилася на мене своїми очима, що здавалися то сірими, то зеленими.

— Очевидно, в тебе таки струс мозку, — сказала вона.

— Можливо, — сказав я. — У мене є для тебе п’ять крон.

Це був мій другий поцілунок.

Але цього разу все було зовсім інакше. Бірґіттині губи ледь доторкнулися моїх. Вони не кусалися. А ще вони мали смак солодкого полуничного соку.

Я не розплющував очей.

— Тепер ти задоволений? — спитала вона.

— Ще раз, — попросив я. — Мені вже набагато краще.

Ми поцілувалися ще тричі. На більше в мене грошей не вистачило.

— Це було того варте, — сказав я. — Дякую тобі.

Я підвівся на ноги, мене хитало. Тоді вона повернула мені мої п’ять крон.

— Я не цілуюся за гроші, дурнику, — сказала вона.

Чи є в космосі люди?

Того тижня майже всі мої приятелі похворіли. Вони лежали вдома при спущених шторах, з гарячкою і червоним висипом на тілі. Бо в них був кір.

Тож я тепер спілкувався з Геннінґом.

Хоч раніше спілкуватися з ним не доводилося. Звісно, він ходив у мій клас. Але ніколи не грався. Він розгадував головоломки, читав книжки і їв бутерброди. А ще прилизував чуба туалетною водою. А коли сідав, то весь час підтягував на колінах штанини.

— Складемо мозаїку? — спитав він.

— Навіщо? — поцікавився я.

Геннінґ повів мене до себе додому. У його кімнаті було повно часописів та книжок. Він вийняв мозаїку, де було 2 000 пазлів. На картонній коробці були намальовані всі моря й країни землі.

— З мозаїки можна багато чого навчитися, — мовив він. — Ти от знаєш, де міститься пустеля Гобі?

— Ні, — відповів я.

— Ось! — Геннінґ тицьнув пальцем у маленьку темно-брунатну цятку на кришці коробки. — Невже ти так мало знаєш?

— Так, — відповів я.

— Тобі треба більше складати мозаїку, — сказав він. — І читати багато книжок. Я прочитав їх триста. Знаєш, скільки важить один лось?

Я похитав своєю порожньою головою.

— Сімсот кілограмів, — сказав він.

— Ого, — мовив я. — Дуже багато.

— Так, але на Місяці лосі важать тільки сто сімнадцять кілограмів, — сказав він.

— Хіба на Місяці є лосі? — спитав я.

— Це в тому разі, якщо лося туди повезти, — відповів він.

— Мабуть, лось завжди важить однаково, — заперечив я.

— Ні, не однаково, — заперечив він. — Я можу довести.

І Геннінґ довів це. Він узяв якусь книжку. Там було дуже виразно написано, що на Місяці все в шість разів легше, ніж на Землі. То залежало від сили тяжіння. Тому на Місяці можна у шість разів вище підстрибувати.

— Бачиш, — сказав він. — Тобі треба багато читати.

Звичайно, цей Геннінґ знав усе. Я був від нього в неймовірному захваті. Але це тривало недовго. Він забагато усміхався.

— Ти коли-небудь цілувався з якоюсь дівчиною? — спитав я.

— Навіщо? — здивувався він і звів брови.

— Мені це просто спало на думку, — сказав я.

— Так наче нема про що думати, — сказав він.

— То ти