read-books.club » Детективи » Я сам поховаю своїх мертвих 📚 - Українською

Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"

270
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Я сам поховаю своїх мертвих" автора Джеймс Хедлі Чейз. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 62
Перейти на сторінку:
як опускається ліфт.

— Не надто він і перейнявся, — сказав один зі слідчих.

— А ти чого хотів? — грубо запитав Моріллі. — Щоб він сів і розплакався?

З

Інгліш зустрічався з дружиною Роя лише раз, та й то випадково, — торік на коктейльній вечірці. Пам’ятав, що вона йому не сподобалася, хоч іншого він і не очікував. Жінка його неприємно вразила своїм лялькоподібним обличчям двадцятирічної дівчини та різким голосом і роздратувала звичкою називати всіх «сонечко». Без сумніву, вона кохала Роя. Сидячи в «кадилаку», Інгліш дивувався, що їхня любов тривала так довго.

Це було в стилі Інгліша: не дати Моріллі розповісти їй цю страшну звістку. Він не дозволяв собі уникати неприємних справ. Звичайно, було б простіше, якби спершу офіцер поліції повідомив її, а вже після того зателефонувати, але Інгліш вважав це своїм родинним обов’язком. Рой був братом, і його дружина заслуговувала почути цю погану новину ні від кого іншого, крім нього.

Інгліш глянув у вікно.

Чак звернув з головної дороги й упевнено скерував автомобіль вулицею із затишними будиночками з обох боків. У Чака було надзвичайне чуття напрямку. Він інтуїтивно знав, куди потрібно повертати, ніби мав у голові вмонтований компас. Ніколи не заглядав у карту, й Інгліш не пам’ятав, щоби водій хоч раз питав у когось дорогу.

— Приїхали, босе, — несподівано сповістив Чак. — Білий будинок за ліхтарем.

Пригальмувавши, він з’їхав до узбіччя і зупинився біля білого будиночка.

З вікна верхньої кімнати через запнуті штори пробивалося світло. Інгліш вийшов з автомобіля; від холодного вітру його широкі плечі зіщулилися. Капелюх і пальто він залишив на сидінні. Викинувши сигару в канаву, Інгліш кілька секунд придивлявся до будинку, відчуваючи здивування і роздратування водночас. Для того, хто не має грошей, Рой вибрав занадто розкішне місце для домівки. Але така безвідповідальність — у стилі брата, похмуро подумав Нік. Коли Рой чогось хотів, він це отримував, а про те, як розрахуватися, — переймався лиш наостанку, якщо взагалі переймався.

Інгліш відчинив хвіртку і рушив доріжкою до дверей. Обабіч стежини росли кущі троянд. Акуратна клумба була засаджена блідо-жовтими нарцисами. Інгліш натиснув на кнопку дзвінка, прислухався до мелодійних звуків і скривився. Такі фешенебельні штучки його дратували. Пауза затягнулася. Інгліш стояв на ґанку, чекаючи й усвідомлюючи, що Чак розглядає його з машини. Нарешті почулися кроки, і двері, наскільки дозволив ланцюжок, прочинилися.

— Хто там? — запитав жіночий голос.

— Нік Інгліш, — відповів той.

— Хто?!

Він вловив у голосі жінки нотки страху.

— Брат Роя, — пояснив Інгліш, відчуваючи, як у ньому наростає роздратування через потребу асоціювати себе з Роєм.

Ланцюжок зіскочив, двері відчинились, і яскраве світло різонуло його по очах. Коррін Інгліш не змінилася відтоді, як він її бачив. Дивлячись на неї, Нік зловив себе на думці, що жінка, напевно, виглядатиме так і через тридцять років. Невисока й дуже біла, з привабливим тілом, вона була закутана в рожеву шовкову накидку поверх темної піжами. Помітивши, що він її розглядає, жінка квапливо потягнулася пальцями до білявих кучерів і легенько їх погладила. Вона дивилася на нього здивовано, може, навіть трохи неуважно, а її великі голубі очі нагадали йому очі наляканої дитини.

— Привіт, Коррін! Я зайду?

— Ну, я не знаю, Рой ще не повернувся. Вдома я одна. А ти хочеш із ним зустрітися?

Інгліш насилу стримував своє роздратування.

— Гадаю, мені краще буде зайти, — мовив він настільки ґречно, наскільки взагалі міг. — Ти застудишся, стоячи на порозі. До того ж, боюся, в мене погані новини.

— Ох, — її очі здивовано округлилися. — Може, ти краще таки поговориш із Роєм? Я не думаю, що хочу чути погані новини. Рой не бажає, щоб я хвилювалася.

Інгліш подумав, що це цілком у її стилі. Вона може жити в цьому затишному будинку й одягатись, як голлівудська зірка, поки Рой зі шкіри лізе, аби роздобути копійку, й до того ж безсоромно заявляти, щоб її не сміли нервувати.

— Ти застудишся, — Інгліш зробив крок уперед, проштовхуючи жінку в маленький хол і зачиняючи двері. — Ці погані новини маєш почути саме ти, — на обличчі Коррін промайнув вираз раптового страху, але перш ніж вона мовила хоч слово, Нік продовжив: — Це зала? — і, не дочекавшись відповіді, попрямував до найближчих дверей.

— Це вітальня, — поправила вона, й на мить її страх зник. У цьому домі не може бути ніякої зали, тут — саме вітальня.

Інгліш відчинив двері.

— Давай краще присядемо на хвилинку.

Вона зайшла за ним у довгу кімнату з низькою стелею. Модні меблі були нові й дешеві, але створювали враження достатку. Цікаво, як вони виглядатимуть за кілька років? Мабуть, до того часу порозвалюються, але таких людей, як Рой і Коррін, мало цікавить щось постійне.

Вогонь у каміні потрохи догорав, й Інгліш злегка розрухав дрова кочергою і докинув поліно, поки Коррін зайшла та стала поруч. При яскравому світлі лампи він помітив, що рожева накидка дещо бруднувата на комірцеві й манжетах.

— Гадаю, нам треба зачекати на Роя, — вона постійно стискала і розтискала маленькі пухкі пальці. Інгліш зауважив, що Коррін відчайдушно намагається ухилитися від будь-якої відповідальності та прийняття рішень.

— Я прийшов сюди через Роя, — тихо сказав Інгліш і повернувся до неї. — Сядь, будь ласка. Я б хотів уникнути цієї розмови, але ти все одно рано чи пізно дізнаєшся...

— Ох!..

Коррін раптово сіла, ніби її не втримали ноги, а обличчя побіліло навіть під акуратно нанесеною косметикою.

— Він... у нього неприємності?

Інгліш похитав головою.

— Ні. У нього нема неприємностей і більше ніколи не буде. Усе ще гірше.

На мить він захотів бути жорстким із Коррін і сказати, що Рой мертвий, але, дивлячись на лялькове обличчя, на жах у цих дитячих голубих очах, на тремтіння губ, на стиснуті кулачки, спромігся лише натякнути на те, що сталося.

— З ним щось трапилося? — жінка глянула Ніку у вічі й раптом відсахнулася, так ніби той замахнувся на неї. — Рой же ж не мертвий?

— Він мертвий. Мені шкода, Коррін. Шкода, що змушений таке повідомляти. Я можу тобі чимось допомогти?

— Як мертвий?.. — перепитала жінка. — Він не може бути мертвим.

— Може.

— Він не може бути мертвим, — повторила Коррін, і її голос почав

1 ... 3 4 5 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я сам поховаю своїх мертвих», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я сам поховаю своїх мертвих"