Читати книгу - "Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн"

Відсахнувшись від Асгейра, я побачила Назаріо. Він удав ніби не помітив нічого незвичайного, проігнорував невдоволений погляд маршала та зачинив за собою двері.

- Що ви вирішили щодо купців? - запитав чоловік, наближаючись до столу та опускаючи на нього стос паперів. Я швидше стерла з обличчя збентежений вираз та рішуче повідомила:

- Я напишу їм відповідь та обґрунтую усі свої вимоги.

Назаріо та Асгейр перезирнулися, але сперечатися не стали.

- Мені здається, що купці висувають свої вимоги, тому що бояться торгувати з Валуа через чутки, які линуть з-за кордону з Джастаною, - обережно промовив констебль.

Маршал тим часом повернувся до крісла та подивився на мене зацікавлено:

- Гадаю варто все ж навідатися до старого гусака перед нашим від'їздом до столиці.

Мене чомусь не дуже зачіпали чутки. Можливо через те, що голова була зайнята справами власних земель та своїм становищем. Торгнір ввижався мені набагато страшнішою загрозою, аніж старий зарозумілий правитель сусіднього королівства. Він навіть злякався допомогти моїй країні - своєму союзникові, коли армія Білого Ката підкорювала місто за містом. Тому я не відчувала від нього загрози. А ще я звикла думати про Джастану, як про союзника, хоча це стосувалося швидше Ольдовії, а от з Мілаїрою у королівства був давній конфлікт.

- Він скоріше втіче у ханство Чогрі, якщо почує про твій візит, - хитаю головою та беру до рук папери, які приніс Назаріо.

“Втіче у ханство” - було одним зі сталих виразів, які я запозичила у мілаїрців. Воно мало таке ж значення, як ольдовійські фрази “забратися на край землі” чи “утекти світ за очі”.

Чогрі було відносно новою країною, яка розташовувалася на краю материка. З території колишньої Ольдовії туди можна було потрапити морем, або через Джастану. Більшу частину території ханства вкривала пустеля, а решту - степ. У працях давніх мандрівників розповідалося, що там жили люди невеликими громадами, були вони розрізнені та дуже часто воювали між собою. А самі території у старих трактатах називали Спустошеними землями, бо саме так виглядали випалені сонцем та позбавлені рослинності місця.

Асгейр збирався сказати щось іще, але у двері постукали. Ми одночасно обернулися. Не розуміючи хто ще міг захотіти мене бачити, я все ж дозволила увійти. На порозі з'явився Фолкор - помічник та довірений Асгейра. Вираз його обличчя одразу мені не сподобався. Світлі брови зсунуті до перенісся, а губи міцно стиснуті. Він вклонився мені та своєму лорду, і від мене не сховалося якими стриманими та напруженими були його рухи. Асгейр піднявся з місця:

- Що трапилося?

- До вас посланець від короля, світлий лорде.

По моїй спині пробігли крижані мурахи. Я тільки-но зраділа, що Торгнір нарешті відкинув гнів та зробить мене законною баронесою, аж раптом від нього знову якісь вісті.

Обернулася до Асгейра, але він виглядав скоріше задумливим, ніж схвильованим. Та це тривало до тієї миті, поки Фолкор не додав:

- Щось термінове. Вісник насилу живий з дороги, але вимагає негайної аудієнції.

В мене ледь не підкосилися ноги. За надзвичайно довгу мить, поки моє серце встигло зробити лиш три удари, я прокрутила в голові усі найгірші варіанти подій.

- Клич його, - маршал вийшов з-за столу та став поруч зі мною. Назаріо насупився та відійшов до вікна, свердлячи поглядом дверний отвір. Фолкор кивнув, визирнув у коридор та поманив когось рукою. Через пів хвилини до кабінету увійшов чоловік. Його форма була вкрита дорожнім пилом і плямами від поту - свого і кінського, волосся скуйовджене, а на щоках і лобі виступили червоні плями. Темні очі нервово бігали, а пальці, у яких він тримав коричневий конверт з королівською печаткою на червоному сургучі, помітно тремтіли. Так точно не поводяться посланці, які приносять добрі звістки. Я ледь дочекалася поки він вклонився, і отримавши дозвіл, віддав листа Асгейрові. Маршал одразу відкрив його. Безжально зірвав печатку, дістав білий шовковий папір та вчитався у текст. Я бачила рівний почерк Торгніра з загостреними кутиками букв, але зазирати через плече чоловіка при свідках було непристойно, тому я могла лише чекати, внутрішньо тремтячи від поганого передчуття.

Гонець схилив голову та очікував власного вироку. Фолкор завмер біля дверей, а Назаріо - біля вікна. Здається, усі в кабінеті затамували подих, поки Асгейр читав послання. Блакитні очі швидко бігали по рядках, а на обличчя маршала ніби находила темна хмара. Зникла уся розслабленість, якою був просякнутий його образ усього кілька хвилин назад. І переді мною знову поставав не коханий чоловік, а Білий Кат.

- І мені про це повідомляють тільки зараз? - від голосу Асгейра я здригнулася. Поруч ніби опинився звір, а не чоловік. Він підняв палаючий погляд на посланця, а той стиснувся. Гонець навряд чи знав зміст листа, але розумів, що несе Білому Кату погані звістки.

Мені неймовірно хотілося забрати в Асгейра послання і дізнатися, що саме написав йому Торгнір, але чоловік раптом зім'яв папір у руці. Зробив глибокий вдих і розпорядився:

- Повертайся до столиці.

- Ви не будете писати відповідь, світлий лорде? - пробурмотів вісник, повільно задкуючи до дверей.

- Ні, - обличчя Асгейра спотворила зла усмішка, яка завжди мене лякала. - Я усе скажу королю в обличчя.

Гонець швидко вклонився, розвернувся і чкурнув за двері, поки маршал не змінив своє рішення. А Асгейр звернувся до Фолкора:

- Нам треба поговорити, - він рушив до дверей, а я лише розгублено дивилася йому у спину. Та на порозі Асгейр обернувся:

- Не хвилюйся, Сандро, все добре, - промовив він, ніби дійсно розраховував, що я заспокоюся. - Нам просто доведеться поїхати до столиці окремо. Працюй. Поговоримо ввечері.

І він вийшов геть.